– Ще спить, – сам собі проказав і пішов та відв'язав Пірата.
Собака, одв'язаний, з усієї сили побіг до хати і став гопки на стіну проти панниного Варчиного вікна і почав вити.
Тим часом дід Гарбуз вивів з коровні на налигачі біленьке теля, за ними вийшла велика корова симентальської породи, біла з жовтою плямою на лобі. До її куцих ріг була прив'язана друга корова, видно, ялова, такої масті, яку мають загалом всі українські воли знаної черкаської породи. Дід вів теля з двору селом. За телям ішли обидві корови. Пірат, побачивши таке, кинув вити і миттю догнав і випередив небачену ще ніколи такого ранку і в такому складі процесію. Випередив і ліг черевом на шляху, головою до діда Гарбуза і, благаючи, загавкав. Коли дід наблизився до нього, він знов схопився і відбіг на таку саму відстань і знов ліг і загавкав. Так він робив кілька разів, і аж тоді вже, як дід Гарбуз сказав йому: «Ну годі, годі, я вже й тебе візьму», він підбіг до нього, лизнув у руку і пішов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навіть на білу корову, що все наближалася до нього і нахиляла голову, аби злякати.
Коли через деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози: «У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку, та ще й ви подивитесь». – «Нема чого мені дивитися, – відповів дід Гарбуз. – Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?» – «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили»! – гукнула розпачливо Дунька. «Ну, то знай, сюди вже ці, що тут жили, не приїдуть довіку». Дівчині було і так неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже хазяїнів так, як годиться. А каже «ці» та ще якось. І вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і обернулася в болячу та напружену увагу. А дід Гарбуз провадив: «Уже не вернуться довіку. Одвіз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька ні разу не обізвалася, а батько до дочки. І коли його назад віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макіївський байрачок, здається на Буду, він мене торк у спину. «Злазьте, – каже, – діду, та йдіть собі в Тернівку»; і взяв у мене батіг і віжки. Я зліз, а він каже: «Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хаті є». А за кабана, кури, качки та гуси нічого так і не сказав. Та тоді мовчки зняв свого бриля на прощання, а потім надів. Та як ударить батогом з усієї руки Азіата, а далі Горностая. А коні, мов скажені, рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський байрачок. Здається, у Будянський ліс. Як рушили, то тільки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певнісінький і найзапекліший гайдамака»[58], – скінчив дід Гарбуз, аж ніби вдоволений від свойого висновку. «Хоч мені й шкода того бідного молодого, – відказала Дунька, – а не візьму з хати жодної галузочки, жодної крихітки і жоднісінького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили. Он стара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то її батєльню[59] взяла собі молода Ковбасівна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і закричала перед вечором проти неділі: «Спаліть батєльню, бо то вона з мене кров тягне». І справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на світ народилась. І коли вже брати, то тільки те, до чого я звикла і що стало ніби моє». – «Як собі хочеш, – відказав дід Гарбуз. – Ай від цього лиха є добрий засіб: узяти треба тільки того ладану, що не догорить у кадильниці на страсний четвер, і обкадити придбані речі, і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не станеться. Як собі хочеш. Бо як я йшов сюди все тобі сказати, то Мехедчук, от невіра, ніби носом почув, то він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі кабана. Нехай бере. Хазяїн за нього не казав нічого. За драбину теж». – «Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково візьму собі чубатенького півника. О, дивіться, іде і Гапка Казиленкова. Чого це її чорт несе?» – невдоволено гукнула дівчина, ідучи з дійницею в хату. А дід Гарбуз, почувши себе в центрі подій, дуже поважно пішов до вкопаного серед двору ліхтаря і сів під ним навприсядки, обіпершися спиною об стовп. І став урочисто чекати нової появи.
58