– А здоровенькі були, – привіталася до нього Казиленкова. – Чи батюшка дома?
– А навіщо він вам?
– Та мене послав до нього рохмистрівський пристав ще вчора. Та бісової душі вівці отієї клишоногої утаскалися до мене в город і я лаялася з нею до самого вечора. А коли розійшлися, то вже було пізно. Та оце й прийшла сьогодні. Бо казав рохмистрівський пристав, що треба конче поховати Корецьку, аби не засмерділася.
– Засмердиться.
– Чого ж то так?
– А того, що в нас вже немає попа.
– От такої. А де ж він дівся? Чи не втопився часом у чайниці?
І враз побачила, що Дунька пхає крізь сінешні двері надвір великий вузол якогось манаття, зв'язаного у чорну велику хустку, мабуть, у ту, що лишилася була у Гордія Лундика, коли панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила і зацікавлено гукнула:
– Куди це ти вергаєш поперед себе таку хуру?
– Ідіте та поможіть мені, будь ласка, пропхати, – відповіла Дунька.
Казиленкова помогла і пропхати, і висадити на плечі. Дівчина ж, почервонівши, нагнулася і коло ніг взяла грубу книгу і положила на лавці. А потім взяла старі чоловічі чоботи і поклала на книгу. І нарешті, діставши лівою рукою макітру, в якій завжди заминала сало і де зараз щось, ніби цвях, затарабанило, простягла її Казиленковій.
– Замкніте, будь ласка, двері і вкиньте його знову в макітру.
Казиленкова взяла з макітри ключ, замкнула двері і вкинула його знову туди, де й був. А Дунька, крекчучи і не оглядаючися, почала помаленьку йти. А дід Гарбуз, уважно оглядаючи цей важкий рух, помітив, що в вузлі стримить макогін, і, важко зідхнувши, спитався:
– Ти ще прийдеш?
– Ще прийду та вловлю чубатенького півника, та й годі, – була відповідь з-під навантаженої хустки.
І, коли Дунька вийшла з двору і, перейшовши шлях, доходила до церкви, Казиленкова, щось зміркувавши, вернулася швиденько на ґанок і, вхопивши на лавці грубезну книгу і старі чоловічі чоботи, хотіла проскочити з ними поза хатою на яр, та дід Гарбуз, таке вгледівши, сердито підвівся з-під ліхтаря:
– Куди то ти Біблію взяла? Зараз тобі кажу: поклади там, де й була. Не тобі й не твоєму чоловікові перти злодійського носа у святі палітурки!
Казиленкова, не сперечаючися, поклала книгу на траву, а сама все-таки пішла з чобітьми поза хатою, од'їдаючися:
– У мене дитина вчиться в школі, то всяка книга знадобиться. А тобі, стара собако, хіба тільки на те, аби сідати на неї серед хати, коли твоя зачухана вечеряти поставить долі.
Дід Гарбуз підійшов, узяв Біблію з землі, чогось її понюхав, кашлянув, перехрестився і пішов помаленьку, не оглядаючися, з двору.
Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника, то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому, відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена друга на яр. І відчинені двері в коровню. І, видно, Мехедчук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І звисав з Піратової будки довгий, закошланий Хапків хвіст, який вряди-годи здригався, мабуть, або від бліх, або від того, що в сінешні двері попового дому на ґанку, в білій сорочці і в білих штанях, кривий крамар Оліян гатив у двері тією дривітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав дрова. Двері від кожного удару відскакували з тріском і знов прикипали до одвірків ніби ще з більшою силою й завзяттям. І 1240 рік, коли татари зброєю, схожою на дривітні, що звалася таранами[60], руйнували стіни старої української столиці Києва, нагадував сумну цю подію[61]. Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали, і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вікно панночиної кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж ворушилися і сокотіли. Була підобідня пора. Холодків не було видно ніде. І в садибнім нерухомім повітрі панувала густа й душна спека. І коло криниці, і коло коровні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової хати. Соняшне проміння було похоже після дощового ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана, повного окропу, і повісити сушитися на обрії десь на тину. А сонце вранці, сходячи, підійшло під них своєю блискучою головою і, піднявши вгору, потягло по небесах. І вони, звисаючи відти, тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі. І щойно доторкнуться людей чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по знеможеній від духоти землі. Ніде не видно було серед двору жодної пташини, ні жодної курки. Все сховалося у місця, хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки-но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями на стежці.
60
61