– Отій, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з нас багатир!
Та ніхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли він їхав, чути було, як стогнала земля. Здавалося, що їде військо незриме. І землі було трудно, і вона стогнала. Тяжко з тією душею змагатися, з якою нечиста сила накладає. Та трапився випадок, що таки призвів до битви. У нашого батюшки була за жінку мужицька дитина Марфа Посмітюха, і сумирна, і богобоязлива, і роботяща. Хоч і принесла йому з посагом дівчину оцю, що тепер уже панна і має шлюбувати з Харлампієм Пронем. І саме в середохресну неділю посту[20] матушка говіла і йшла на сповідь. Коли переїздить їй дорогу анцихрист[21] і каже, щоб прийшла до Прикупової могили в суботу. Вона не йде і нікому про це не каже, бо батюшки десь довго не було і правив у церкві якийсь наїжджий. Ба, йде вона в неділю до причастя, і він переїздить їй дорогу, хапає її на коня й везе у степ під свої скирти. Скільки днів чи неділь там із нею бавився… Ба, з'являється вона в село зовсім потеряна й не йде додому. А стає біля Логвинчука під тином і питає проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого? Він на чорному коні, тільки не знаю, чи він з бородою, чи голений?» Люди було одведуть її додому, а вона знов приходить на те саме місце до Логвинчука, і стає під тином, і знов питає проходящих: «Чи ви не бачили мого молодого, він на чорнім коні, тільки не знаю, чи він з бородою, чи голений?» І нарешті у білий четвер[22] уранці її викинув Тясмин на берег аж там, нижче каміння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село гуло, що втопив її Маркура Пупань. І настала ніч, і всі мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над яким мав проїздити він. Пробило в церкві північ, аж у нашому березі проти батюшчиного города заспівав жіночий голос. Хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тім співі була така туга, що люди говорили, що навіть вікна у хатах і в церкві зайшлися сльозами і не видно було зсередини світу Божого:
Коли скінчився спів, появився той на шляху, він їхав від Розсохватої могили. І вже яка там битва була з ним, ніхто не знає. І де поховали повбиваних, ніхто не знає. Тільки на другий день у селі не вистачило одинадцять чоловіків, а з ним дванадцять. Чорний кінь Ремез теж навіки зник. Коли наїхала московська закуція в село[23], то вичитала на сходці таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твій батько, Корецький Семен, мій чоловік, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платін Пирхавка, Явтух Ядуха, Самійло Запара, Варлам Пиндик, Яків Кацалепа, Мусій Моргавка і Охрім Верло. Кажуть, що якби москалі узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибір. Але людей спільне лихо так злютувало, що ніхто всього не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березі неспокійно. Раз у раз співає проти якогось великого лиха. Останній раз співало вісім років тому проти пошесті холери. І тоді бачили зараз після співу, о першій годині ночі, їхав Маркура Пупань з Розсохватої могили, де сточився бій. Копита в Ремеза світилися, як розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами. І коли ти, Гордію, кажеш, що співало цю ніч, то вже певно не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили.
21
22
23