Що таке невинність, не вточнюється, не береться до уваги ототожнення невинності зі штучною необізнанністю в сексі заради батьківського контролю — чи заради чоловічого контролю над жінками, невинними в традиційних суспільствах.
Які існували не завжди, не від голоцену, свідчать дані палеонтології, коли «поширені були сексперименти в усіх вікових групах(,) не чекали статевого дозрівання, отримували задоволення, а не контролювали.»
Тож кому треба, щоби в післяпатріархальні часи «захищали» чиюсь «невинність»? Чи не збочення дітей втримувати окремо від дорослих, не розуміючи дитячих здібностей, потенцій розвитку? Датувати розвиток статевим дозріванням не знімає проблеми, що дещо треба знати перед зрілістю і знати через особистий досвід, набутий до ризиків завагітніти.
Ніби дитячий еротизм є лише допитливістю чи ніби орґазм у дитинстві не той самий, що в дорослих, емпірично не підтверджено, проте підтверджено, що для незрілих «статеві контакти з дорослими бувають позитивними, незважаючи на нерівність»; що між негативом і статевими контактами, які опитувані «жертви» назвали добровільними, зв'язку нема; що спогади про такі відносини характеризовані «жертвами» як «теплі, приємні, сповнені любві, веселі, пристрасні»; що дехто з «жертв» обурюється заборонами на секс із дітьми, не вважає таких дорослих злочинцями.
Вважати статеві контакти малолітніх з дорослими «збоченням еротизму», котрий заважає ентелегії-розвиткові — в інтересах традиціоналістів, на виправдання нетерпимості:
— Подібно до зоо- чи некрофіла, педофіл не витримує випробування чужою точкою зору, вимушений обмежуватися відносинами, котрі контролює.
Знову-ж-таки, чим це доведено? Скрутон не визнає педофілію сексорієнтацією, хоч її не обирають, як будь-яку сексорієнтацію. Принаймні, мати потяг до дітей не значить бути поганим: дослідження демонструють «уважність та раціональність» (Wilson & Cox 1983), емпатичність (Puglia et al. 2005) і відсутність патологій (Okami & Goldberg 1992) в педофілів. Зворотнє Скрутон доводить лише посиланнями на вигаданого Комаровського з «Доктора Живаґо».
Шкода для емоційного розвитку
Статеві контакти дітей з дорослими нібито «завжди зводять еротичність на генітальність, і навіть коли не спостерігається шкоди для здоров'я дитини, привчають сприймати статеве життя неправильно, не дають розвинути здатності до інтиму.»
Наскільки ми поважаємо права і свободи людей, настільки не сприйматимемо заборони на те, чия шкідливість емпірично не доведена. Вся шкода, що віктимологи прив'язують до «сексуальних злочинів проти дітей», коли враховані обставини виховання «жертв», то недоглянутість-побиття в дитинстві зі шкодою пов'язані тісніше: показують дослідження (Hines & Finkelhor 2007, Konker 1992, Rind et al. 1998).
Є дані, що «сексуальні злочини» дитині на користь, і є «жертви», котрі не демонструють нездатності до інтиму, а щасливо одружені. Багато хто під час статевих контактів з дорослими розвинули емоційні зв'язки в дитинстві.
Напр., психоаналітик Гайнц Когут, якого дитинство пройшло у Відні 1920-х років, у десять страждав од розлучення між батьками, проте «руйнування в родині переніс легше завдяки співчутлиовму вчителеві Ернсту Моравецу, котрий з'явився замість Когутової матері.» Почали обійматися-цілуватися, потім одне одного пестили, взаємно задовольнялись орально.
Замість перешкоджання емоційному розвитку, подібні практики надали Когутові можливість брати участь в інтимних відносинах, ідеалізує «духовного вчителя», навчився «чи не релігійного ставлення до природи, літератури, мистецтва, музики». Це не завадило Когутові згодом одружитися, бути вірним своїй Лізаветі, виховати сина Тома, проте вважає, ніби вчитель йому «дозволив психологічно вижити — був я в захваті від нього.»
Біографічні позитивні приклади хтось вважає рідкісними, проте піддають сумніву шкоду розвиткові зі статевих з дорослими в дитинстві відносин.
Чого б це дитячі задоволення заважали подальшим емоційним відносинам? Чого б не навпаки? Багато наукових даних свідчить, що недоінтимність виховується не задоволеннями (сексуальними чи іншими) біля когось, а радше неприємним досвідом — що від сексаґресії, що від батьківської нелюбові.
Ніби «справжній педофіл, який любить по-справжньому, піклується про дитину, відчуває за неї відповідальність, змушений бажати окремо від тривалих стосунків неплатонічного кохання» — та хіба неплатонічне кохання буває тривалим і між дорослими? Чи треба жертвувати пристрастю перших двох років відносин заради чогось тривалого, нібито ідеального? Статеві контакти здатні перетворитися на прихильність, прив'язаність, вважає Фейн.