Рівно за чверть до дев’ятої Клосс розрахувався, дав кельнерові на чай, правда, не вельми багато, однак досить, щоб літній добродій в білому піджаку солідно, по-прусському, приклацнув закаблуками. Вийшов на вулицю і відразу ж переконався, що, всупереч його припущенням, за ним ніхто не стежить. Подумав, що він переоцінив таки противника, проте вирішив і далі діяти так, нібито Поллер був принаймні Клоссом. Зайшов у квіткову крамницю, заплатив чималеньку суму за три тепличні троянди. Нарочито обернувся лицем до вітрини, щоб його можна було бачити з вулиці. Ніхто одначе не висліджував Клосса, ніхто не зупинявся перед квітковою крамницею.
“Поллер не взяв мене до уваги, — подумав Клосс, — я для нього, виходить, нічого не вартий”.
У під’їзді будинку, де мешкала Ліза, він також нікого не побачив. Подзвонив — Ліза відчинила одразу ж. Дівчина була в пальті, абияк зачесана, під очима темні круги.
— Як мені не прикро, — сказала ще в коридорі, — але я сьогодні не зможу побути з тобою. Дуже поспішаю.
Клосс подав їй троянди.
— Дякую, — сухо промовила вона. — Ти дуже уважний. — Вона не знала, що робити з квітами. Спочатку поклала їх на столику під вішалкою, потім взяла букетик в руку й відчинила двері в кімнату. — Я поставлю їх у вазу.
Клосс сів на диван. Зняв плащ, закурив. Навіть мундир розстебнув.
— Я ж тобі сказала, — в її голосі чувся розпач, — що не маю часу. — Квіти залишила на столі, підбігла до нього. — Вибач мені, любий, пора нам прощатися.
— Чому?
— Я ж іду з дому, зараз же йду, — хвилювалась вона. — Маю одну справу.
— Може, тобі чимось допомогти?
— Ні, що ти! — І, бачачи, що він залишається сидіти, кинула різкіше: — Я на службу, розумієш? Поллер дав мені одну роботу.
— Я зараз же подзвоню йому. — Клосс встав і підійшов до телефону. — Врешті, офіцерам, що прибувають з фронту, щось таки має належати.
— Ні, не дзвони! — крикнула.
— Я знав, що це скажеш. — Клосс тепер був цілком серйозний. — Що трапилось?
— Я не можу інакше. Повір мені, Гансе!
Він уже здогадався, в чім річ, але ще не міг розкрити карт. Не міг сказати їй всього тому, що чекав підтвердження своєї підозри, яке мало бути вирішальним. Але чи ж дістане він те підтвердження? А може, противник все ж розумніший, може, не дасться потрапити в досить-таки примітивну пастку? І тоді що? Тоді він змушений буде піти звідси геть і залишити дівчину напризволяще. Хоча це й боягузтво, однак інакше він не може. Йдеться не лише про нього, тому він не має права ризикувати.
— Я хочу тебе, Лізо, попросити, щоб ти ще трошки почекала, — мовив спокійно Клосс.
— Чому?
— Я попросив одного знайомого, щоб він подзвонив мені на цей номер. В дуже важливій справі.
— На мій номер? Та як ти насмілився?!
Клосс зиркнув на годинник. Стрілка стала саме на цифрі дев’ять. Чоловік у формі тодт був завжди пунктуальним. Телефон задзвонив, і, поки Ліза встигла добігти до апарата, Клосс уже підняв трубку.
— Так, це я, — сказав він. — Добрий вечір. — Почув кілька фраз, які для того, хто підслуховував би їх розмову, нічого не означали — така собі приятельська балачка двох парубків, що випадково зустрілися у Вроцлаві, — однак для Клосса мали величезне значення: завдання було виконано. Поллер дав заманити себе в пастку; він розпорядився оточити пансіонат “Елізабет”. Гестапівці саме зараз виволікають людей з кімнат, яких гауптштурмфюрер буде допитувати цілу ніч. Що ж, нехай собі допитує, нехай шукає зв’язкового з Центру!
Кладучи трубку, Клосс уперше глянув на Лізу з неприхованою симпатією. Бідна дівчина, скільки їй довелося пережити! А той, Артур Другий? Клосс має ще кілька годин часу — встигне розправитися з ним. А якщо не він, то це зробить за нього чоловік у формі тодт. Тепер же треба поспішати! Ліза негайно повинна виїхати з Вроцлава. Клосс намагався уявити, як вона поводитиметься, коли він прокаже їй пароль.
— Лізо, — почав був. А що, коли він все-таки ризикує? Що ж, доведеться піти на риск. Неймовірно, щоб і Ліза….
Наблизилась до нього.
— Іди вже, йди! Я не знаю, як тебе вже просити…
В цю мить брязнув замок, відчинились двері. На порозі став чоловік, який, напевне, мав ключ від цього приміщення.
Спокійно і нерухомо дивився на них, не здійнявши капелюха з голови.
— То про що ти, Лізо, збираєшся просити пана обер-лейтенанта?
— Ні про що, — відповіла. — Тепер уже ні про що. Отакий він, виходить, професор фон Ліпке зблизька!
Сповістив Поллера про пансіонат “Елізабет”, а сам причовгав сюди! З якою метою? Сам він чи внизу є й охорона? Це останнє цікавило Клосса найбільше. Якщо є охорона, то чи вдасться Лізі вийти з будинку? Поллер знає, що він, Клосс, перебуває в квартирі Лізи, отож якщо зліквідувати Артура…
— Тепер, Лізо, я все зрозумів, — сказав Клосс, — і прошу пробачення. Ти чекала пана.
— Ліза нас не познайомила. — Обличчя Артура Другого все ще було непорушне. — Мене звати Ерік фон Ліпке. А ви — пан Клосс, якщо не помиляюся?..
— Ви прекрасно поінформовані!
— Моя учениця, — я повинен сказати, що Ліза — справді моя учениця, а я — учитель музики й пенсіонер, — вже розповідала мені про ваш героїчний вчинок учора ввечері.
— Перебільшення! — Клосс сів біля столу. Артур, не здіймаючи капелюха, зайняв місце навпроти нього. — Я вас, пане, десь уже, здається, бачив… Ага… пригадую… У “Дороті”, там все постукуєте доміно.
— Буває і навіть часто. У газетах небагато вичитаєш, отож треба якось збавити час… — Ерік фон Ліпке замовк і витяг з кишені дві сигари. Одну дав Клоссові. — Скажу вам, що найцікавіші воєнні новини не вичитаєш у пресі, виловлюєш їх з розповідей людей, що прибувають з фронту. Звичайно, все це — тільки фрагменти, уривки… Але при певній вправності… Уявіть собі, що хтось вам розповідає про приятеля, якого послали під Сталінград… І підкине вам одну—дві фрази про те, що танковий корпус, в якому служив той приятель, останнім часом стояв у Франції, а перед цим брав участь у боях десь у Греції. Людина, яка непогано орієнтується в цих справах, відразу ж здогадається, що йдеться про третій танковий корпус і що саме це військове з’єднання перекинуте під Сталінград. Цікаво, правда ж?
— Еге ж, цікаво. Ну то й що?
— А коли додамо кілька прізвищ, мимохідь згаданих у тій розмові, то можна скласти стислу довідку: які саме військові частини прибули останнім часом у Росію.
— Розумію. — Клосс усміхнувся й засунув руку в кишеню. — Вступ до невеличкого шантажу, правда ж?
— Не виймати руку з кишені! — В руці професора фон Ліпке блиснула заздалегідь наготовлена зброя. Професор обіперся рукояткою револьвера об стіл. — Я стріляю без промаху, — сказав він. І звернувся до Лізи: — Стань на виході, Лізо…
Ліза слухняно стала біля дверей. У руці тримала пістолет. Клосс не сподівався, що й вона озброєна. На цей раз, виходить, недооцінив пана фон Ліпке. А він же цього професора, правду кажучи, вже тримає в своїх руках… Той сам створив таку ситуацію, при якій стає реальністю найліпший вихід. Все, одначе, тепер залежить від Лізи. Клосс простягнув руку до сигари й витяг з кишені сірники.
— Сигара, — мовив, — часом допомагає в розмові. Ліза повинна дещо знати про це.
Чи розуміє вона? Чи взагалі є шанс, щоб вона зрозуміла?
— Люблю мати справу з інтелігентним противником, — сказав Артур Другий.
— І це я вже десь чув, — зауважив Клосс. Затягнувся димом. Фон Ліпке палить ті ж сигари, що й Поллер.
— Припустімо, — вів далі професор, — що все, розказане вами в хвилину Відвертості цій дівчині, дійшло до гестапо. Тоді перепало б вам на горіхи, правда ж?
— Цілком можливо. — Клосс не втрачав спокою. Ну й примітивний же цей фон Ліпке! Або ж він дуже вже поспішає, бажаючи зробити Поллерові ще один презент. І водночас Клосс зрозумів, що, коли Поллер погодився саме на такий хід, значить він нічого не знає про нього, Клосса, еі про що не здогадується.