— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?
— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.
— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.
— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.
— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.
Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.
— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.
Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.
— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?
— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.
— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.
— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.
— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.
“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито це підтверджували.
— Він добре володіє німецькою? — промовив повільно.
— Вчився два роки в Гданському політехнічному інституті, народився й виховувався в Помор’ї, німецькою володіє так само, як і польською.
— І хотів би воювати проти німців, — засміявся Рум’янцев. — Може, ми дали б йому цю можливість? Подзвони в гарнізон, нехай зараз же приведуть його сюди, того твого патріота, як його там?..
— Станіслав Мочульський. Якби ти їх обох поставив поруч, можливо, тоді побачив би, яка між ними різниця. — Якубовський підвівся з місця, звично пристукнув закаблуками. — Дозвольте йти…
Давно вже жодне з доручень Рум’янцева не приносило йому такого задоволення.
Смуга яскравого світла кишенькового ліхтарика на якусь мить затрималася на ковдрі, під якою вирізнялася постать чоловіка з підігнутими ногами.
“Спить, як дитина”,— подумав Якубовський і спрямував світло просто в лице сплячого. Той схопився в одну хвилю, затулив очі перед колючим снопом світла. Людина, що стояла поруч з Якубовським, здавалося, тільки цього й ждала.
— Name?[3] — голосно гукнув він.
— Ганс Клосс.
— Geboren?[4] — знову той же тон.
— 5 жовтня 1919 року в Клайпеді. Батько — власник маєтку, Герман, мати — Емілія фон Верзеккер.
Якубовський підійшов до вмикача, в кімнаті стало ясно.
— Досить, — мовив до чоловіка. — Як ся маєш, Сташеку? Сподіваюся, що ти не сердишся за цей несподіваний візит?
— Та що ви! — протяг хлопець. — Я вже звик. Тут зі мною не панькаються.
— Ти повинен забути, що колись був Станіславом Мочульським, — сказав чоловік, що ввійшов з Якубовським і досі мовчав. За професією він був психолог, а три місяці тому, з самого початку німецько-радянської війни, став командиром, або, точніше, заступником командира по навчальній частині цієї дивної школи, розташованої поблизу Єревана. Школа була, власне, невеличким містечком, і якби хтось, наприклад, скинутий з парашутом, раптом потрапив сюди, то міг би подумати, що перебуває в центрі Німеччини. На білих, покритих червоною черепицею будинках видніли німецькі назви вулиць (були серед тих назв, звісно, й Герман-Герінгштрассе та Адольф-Гітлер-плац), німецькі вивіски; в кіоску біля пивної можна було щоденно купити свіжі німецькі газети з запізненням всього на три-чотири дні, які доставлялися сюди спеціально через Стокгольм. У пивній обслуговували вродливі дівчата в баварських народних вбраннях, а на цинових поверхнях довгих столів, у фаянсових кухлях пінилося справжнє мюнхенське пиво. Всі, хто тут мешкав, хто щоденно по кілька годин слухав лекції, звичайно німецькою мовою, хто вивчав німецькі військові статути, митні й поштові правила, бо ж ніколи наперед не відомо, що кому знадобиться, всі, кого тут часто будили вночі і від кого, засліпленого електроліхтариком, вимагали різних пояснень, всі, кого тут навчали підкрадатися без жодного звуку й убивати одним ударом кулака, — всі ці люди ненавиділи ворога, який хотів би поставити на коліна їх батьківщину; цих людей навчали для того, щоб вони могли якнайдошкульніше шкодити ворогові — в його ж таки тилу. Очевидно, не кожний з них на довгий час перетвориться в німця, не кожний зможе, як Стах, перевтілитися в постать іншої людини.
— Як він себе почуває? — запитав Стах.
— Розповідає. І, напевне, вже здогадується, чого ми від нього хочемо. Ану, покажи шию — вже загоїлося?
Стах схилив голову, чоловік оглянув майже непомітний шрам нижче правого вуха, навіть пальцем доторкнувся до нього. З тим шрамом була ціла історія. Троє найкращих московських хірургів працювало над тим, щоб створити на шиї в Стаха знак, який дістав Ганс Клосс ще в дитинстві, упавши з коня.
— Все гаразд, — підсумував Якубовський. — На око не відрізняється від того шраму. А як із стрільбою?
— Хочете побачити? — виручив Стаха заступник коменданта школи.
— Зараз, уночі? — здивувався Якубовський.
— Ми приготували тир до нічного навчання.
Всі вийшли на подвір’я; за струмком, над яким зіп’явся романтичний місток зітхань, стояв оточений двома високими валами тир. Саме світало.
— Ввімкнути світло, Клосс? — спитав заступник коменданта.
— Спробую так, — заперечив Стах. Дуже йому хотілося, щоб спроба закінчилася вдало. Хлопець і не сподівався, що стрільба з пістолета завдасть йому стільки клопоту. Щоправда, останнім часом інструктор по стрільбі, до війни цирковий актор, який славився саме влучною стрільбою на арені, був ним задоволений. Мова йшла, звісно, не про звичайну стрільбу в мішень, непорушно закріплену навпроти стрільця. Ця частина тиру мала форму півкола, навкруг якого на відстані кількох дециметрів одна від одної стояли мішені. Під кожною було червоне світло, котре на мить спалахувало й відразу ж гасло. Спалахували ті вогники в певній послідовності, проте не за звичайним порядком: часом перша, зліва, інколи та, що ледве видніється в секторі зору правого _ ока, а деколи й одна з тих кільканадцяти, розміщених у центрі. Завдання полягало в тому, щоб влучити в мішень, де спалахнув червоний вогник, а тих вогників протягом хвилини засвічувалось аж дев’ять — якраз стільки, скільки набоїв у пістолеті.