— Хто ви такі? — крізь сльози спитала зона.
— Ви ж бачите наші візитні картки, — високий кивнув на пістолети. — Нічого більше вам не треба знати. У нас є одна справа. Наш приятель, Ян Борецький, пішов колись до дантиста. Сталося так, що дантиста заарештували. Разом з ним взяли й пацієнтів, а серед них — нашого приятеля. Треба, щоб його звільнили.
— Розумію, — сказала пані Кобас. — Але не знаю, чи зможу допомогти. Сховайте оте, будь ласка, — вже заспокоїлася вона. — Прийшли ж розмовляти про інтерес. — Симпатичні хлопці, а нагнали на неї стільки страху. — Ціни зависокі. Від п’ятдесяти до ста тисяч. Але тільки частина в “мельничках”, решта у доларах або фунтах. Інакше взагалі не хочуть розмовляти. Може бути золото, наприклад старовинні ювелірні вироби, та в деяких справах і це не допомагає.
— Заплатите їм, скільки вимагатимуть. Аби ви не бентежилися, додам, що наш приятель зовсім не причетний до справи того дантиста. На цій картці виписано всі дані: місце народження, місце роботи — і так далі.
— У вас є гроші? — пані Кобас припалила від галантно поданої запальнички й затяглася димом.
— У вас же є, — відповів нижчий. — Ви заплатите їм своїми.
— Ви хочете, щоб я виклала свої заощадження? — голосно розсміялася вона. — Нема дурних, панове. Це сьогодні вже не модно. А потім шукай вітра в полі.
— Ви нас не зрозуміли, — високий ґречно вклонився їй. — Ви заплатите їм своїми, і ніхто вам їх не віддасть.
— Ви хочете розорити мене, бідну, самотню жінку? Ви що — це все дали мені? Воно нажите власною працею! — Пані повела навкруги рукою, показуючи на меблі й картини.
— Не треба перебільшувати, — мовив нижчий. — Не тільки працею і не тільки власною. За рахунок майна, здобутого способами, не завжди гідними польки…
— Що ви хочете від мене? — урвала пані Кобас.
— …заплатити податок, — закінчив він. — Дамо розписку, знадобиться по війні,
— Я постараюсь, але не знаю, чи зможу.
— Такі розмови, як сьогодні, — усміхнувся нижчий, — ми починаємо звичайно з того, що голимо голову правопорушниці. Задля добра, ми робимо виняток і відступаємо від звичаю. Не кажучи вже про такі дрібниці, що, коли треба, ми можемо спалити, скажімо, чиюсь крамницю. Ви, напевно, знаєте такі випадки. Інколи, — він витяг з кишені пістолет, підкинув його вгору і піймав на льоту, — змушені вдаватися до крайностей.
— Я постараюсь, — повторила пані Кобас, — зроблю справді все, що в моїй змозі.
— Я знав, що ми досягнемо згоди. — Високий підвівся. — Ви розважлива жінка. Не будемо вам казати, що справа пильна. — Ага, ще одне, — обернувся до неї він. — Коли вам спаде на думку про сьогоднішню розмову повідомити оберштурмбанфюрера Гайбеля або когось іншого з ваших друзів, то раджу якнайшвидше спрямувати увагу на щось інше. Шкода було б не дочекатися кінця війни, чи не так?
— За кого ви мене маєте? — з обуренням вигукнула вона. — Адже я полька! Як мені вас попередити?
— Ми завітаємо самі. — Він вклонився їй від дверей. — Не проводжайте нас, ми знаємо дорогу.
Пані Кобас лишилася в передпокої сама. Торкнулася рукою чола, щільніше вкуталася халатом. її проймав дрож. Вона замкнула вхідні двері на всі три замки, а наостанок ще й навісила ланцюг.
Він сидів у кутку темного льоху на якомусь ящику, що його Франек — таку кличку мав рябий партизан — штовхнув йому ногою. Машинально підкидав на долоні велику картоплину, яку взяв з купи, що лежала за дощаною загородкою. Не слухав, а швидше вдавав, що не слухає монолог партизана, котрий упродовж години ще ні на мить не змовкав. Тайкома зиркнув на годинник — усього чверть години лишалося до півночі.
— Ти гадаєш, швабе, що це тобі так минеться? — просторікував партизан. — Даремно. Відправишся на той світ ще сьогодні. Я прикінчу тебе з цього автомата. А знаєш, звідки він? Один мерзотник, жандарм з Гутиськ, сп’яну дітей, як горобців… Вже землю гризе. Я поміг йому в цьому, от і дістав цю штуку.
Клосс зважився. Він підвівся, партизан замовк, випростався, пильно стежив за рухами Клосса, водячи за ним автоматом.
— Поклич командира, я хочу йому щось сказати.
— Ти міг з ним поговорити тоді, коли він хотів, а тепер сиди, доки сидиться. А втім, його немає.
“Це погано, — подумав Клосс. — Якщо командир справді кудись пішов, я не зможу зробити того, що вирішив, не зможу йому сказати: “Моя кличка — Я-23”. А Бартек ще не повернувся. Це достеменно. Інакше я не сидів би в льоху разом з цим базікою та його автоматом”. Примирившись із долею, Клосс сів на ящик, витяг з кишені цигарки й сірники. Партизан з приємністю вдихнув дим.
— Пали, пали, — пробурмотів він, — це, напевно, твоя остання цигарка. Треба було забрати їх у тебе. Коли б оце я сидів на твоєму місці, а ти на моєму, мерзотнику…
Клосс знову простяг руку до кишені, витяг цигарки й кинув їх партизанові. Той спіймав їх на льоту. Взяв у рот цигарку й давай плескати себе по кишенях, шукаючи сірників. Автомат він тримав між затиснутими колінами. Клосс ще раз мусив полізти до кишені. Витяг сірники й раптово схопився з місця. Перш ніж Франек зробив рух, Клосс уже притиснув його своїм тілом.
Одним ударом ноги він вибив у партизана зброю й паралізуючим прийомом затис його горло Франек розтулив рота, щоб крикнути, а Клосс ніби тільки цього й чекав: заткнув йому рот величезною картоплиною. Своїм шарфом зв’язав партизанові руки, потім розгледівся, шукаючи чогось, щоб притиснути йому ноги. Витяг з загородки дошку, й картопля присипала партизанові живіт і ноги. Клосс підняв автомат, струсив його, глянув Франеку в розлючені очі. Сутичка ця Клосса майже не втомила, хоч Франек був здорованем. Шість місяців навчався дзюдо в японського інструктора. Нарешті це йому знадобилося. Щоправда, косоокий інструктор не дав уроків, як картоплиною затикати рота.
Його здивувала тиша в сінях. Обережно прочинив двері кімнати, в якій стояла радіостанція. Ще коли він вперше розмовляв з Флоріаном, помітив зелений провід, що тягся з шафи. Крізь прочинені двері побачив, що дівчина, замислившись, сидить на ліжку. Всього кілька кроків відділяло Клосса від столу, на якому лежали його документи й пістолет. Чи встигне він добігти? Штовхнув ногою двері і спрямував на дівчину автомат. Вона схопилась і, як він і передбачав, кинулась до столу. Але Клосс був спритніший. Він сховав зброю й документи, а дулом автомата наказав їй підійти до шафи.
— Стріляй, — мовила Анка. — Чого не стріляєш, ти… — вона змовкла, шукаючи міцного слівця.
— Шкода часу, — кинув Клосс. — За три хвилини вам виходити в ефір. Візьміть олівець, запишіть, що я скажу, і зашифруйте. Починаю: “Від Я-23”…
— Від Я-23… — повторила дівчина й розсміялася. — А ми думали…
— Нема часу, записуйте… “Об’єкт, згаданий у попередньому повідомленні, треба розбомбити найпізніше вночі з середи на четвер. Неодмінно. Комплект фотографій, що стосується справи “М”, у дорозі”.
“Треба ж і мені, дідько б його взяв, комусь вірити, — думав Клосс, поки дівчина шифрувала. — А втім, її, мабуть, не можна брати до уваги, вона ж працює тут усього кілька місяців”.
— Скінчили? — гучно запитав Клосс.
Анка кивнула. Підійшла до шафи, одягла навушники. Пальці її ритмічно запрацювали на ключі.
— Все гаразд, — сказала вона. — “Тітка Зюзанна” засвідчила прийом.
— Перекажіть Бартекові, що завтра я чекатиму на нього в пункті номер три. Він знає. — Клосс повернувся до дверей, звідки долинав якийсь шурхіт, але одразу ж опустив скеровану в той бік зброю. У дверях з’явився Бартек.
— Ясно, що буду, — мовив він. — Я хвилювався за тебе. Боявся, що коли Філіп…
— У Філіпа провал, — Клосс сів на ліжку й запалив. “Філіп… — подумав він. — Треба рятувати Філіпа”.
Він забув про все, що спіткало його тут, забув уже й про повідомлення, ради якого дістався сюди. Повідомлення прийнято, отже, справа закінчена Тепер нове завдання — Філіп.