Кристина тим часом відступила до вікна.
— Це я вбила вашого агента!.. — вигукнула вона. — Я… сама… Ви зробили з нього квача. Я кохала його…
Не зводячи з них погляду, Кристина відчинила вікно. Чи вона справді сподівалася втекти, чи був у неї на це хоч який-небудь шанс? Есесівець, що стояв на подвір’ї під стіною, дав чергу з автомата майже не цілячись. Роде схопив пістолет і вистрелив у Кристину, яка вже лежала на підлозі.
“Коли б вона цього не зробила, — подумав Клосс, — загинули б усі”. Так, він до кінця життя пам’ятатиме медсестру Кристину, якої не знав навіть на прізвище, яка була звичайною собі жінкою, як тисячі медсестер.
Минала ніч. Німці залишили лікарню, Роде повернувся до свого кабінету, відкоркував пляшку коньяку й повідомив Берлін, що й досі не знайдено Крука. А Клосс почав посилено шукати контактів, бо мав знову обмаль часу. Адже треба було випровадити Еву й Крука в ліс, передати донесення в Центр, взятися за виконання нового завдання…
А 29 вересня 1943 року, коли під Божентовом почалися випробування Х-8, на полігон було скинуто важкі авіаційні бомби…
Кузинка Едита
Колеса поїзда монотонно стукотіли. Блакитнуватий відблиск лампи навіював сон, але годі було заснути. Едита заплющила очі, вдаючи, що спить. Може, молодий обер-лейтенант, нарешті, вгамується, замовкне, його перекидають на Східний фронт, і він намагається за розмовою забути свій страх перед скорою зустріччю з “Іваном”.
— Запалите? — спитав він, аж ніяк не збентежений її мовчанкою. Мабуть, все-таки помітив, що вона не спить.
— Дякую, — відповіла Едита і мерщій заплющила очі, щільніше вкуталася в чорний плащ військового крою. Вона вже знала, чому їй не хочеться розмовляти з милим, навіть досить вродливим хлопцем, який сидів навпроти неї в купе першого класу поїзда Берлін—Львів. “Берлін—Львів”, — подумки повторила Едита, бо така назва і далі фігурує на табличці кожного вагона. Але поїзд уже давно не доїжджає до Львова. Лишилася тільки назва кінцевої станції, що ось уже кілька місяців перебуває в руках ворога. Едита цієї миті збагнула, що вона так само, як молодий лейтенант, боїться, просто боїться. Цей страх охопив її ще два тижні тому, тоді, коли шеф у приміщенні начальника маленької станції неподалік Відня вручив їй запечатаний сургучем конверт.
— Ми мусимо розлучитися, Едито, — сказав він. Протезом правої руки, на який була натягнута коричнева рукавичка, він почухав давно не голену щоку. — Я дуже шкодую: ви їдете на схід, до Генерал-губернаторства. — Його червоні від безсоння блідо-голубі очі сповнив справжній сум.
— Наказ є наказ, — відповіла тоді Едита, розірвала конверт, знайшла назву міста в самому центрі Польщі, куди такого-то дня вона має прибути як телефоністка штабу бойового з’єднання. І відтоді стала боятися. Це був досить нерозумний страх. Щоправда, радянські війська досягли вже правого берега Вісли, але Едита Лауш вірила, що після невдалих останніх місяців знову настануть радісні хвилини. Едита Лауш не боялася фронту. Коли в тисяча дев’ятсот сороковому році зголошувалася в допоміжну службу, їй хотілось бути ближче до фронту. Та, прочитавши назву цього міста, вона вжахнулася. Тут Едита Лауш була близько чотирьох років тому.
Раптом уявила все це ще раз: вона входить у темну браму одного з найгарніших будинків міста. Поляків давно звідси виселили, в кам’яниці мешкають лише німці. Едита скромний собі службовець і має невеличку кімнатку на четвертому поверсі, в якій колись, очевидно, жила служниця. Тої ночі вона поверталася з роботи, була стомлена, хотілось якнайшвидше відпочити. І тоді, коли вона звернула від брами на сходи, викладені штучним мармуром, з претензійними постатями гіпсових жінок, сталося найгірше. Ступила крок у бік сходів і почула постріли. На другому поверсі хтось грюкнув дверима, й тоді пролунав постріл удруге. Мимоволі притислася до муру. Побачила тінь чоловіка, що великими стрибками наближався до неї. Вихопила з кобури пістолет.
— Руки вгору! — істерично вигукнула Едита.
Чоловік кинувся на неї, штовхнув її. Едита впала. Невідомий у світлому пильовику, переляканий так само, як і вона, зник у брамі. Едита підвелася на ліктях, хотіла бігти за ним, але в ту ж мить другий мужчина, що біг сходами, вибив у неї зброю. На якусь долю секунди Едита побачила його скривлене від люті або від страху обличчя, поли чорного цератового плаща, які носять службовці СС, шмагнули її по обличчю. Вона хотіла підняти випущений пістолет, але мужчина чоботом притис її руку до сходів: Едита скрикнула від болю і тільки тоді, як невідомий зник у темряві, підвелася. Хитаючись, припала до найближчих дверей. Стукала в них кулаками. Не могла збагнути, як людину, що мешкає за цими дверима, не розбудили ані постріли, ані її крик. Тільки тоді, коли їй відчинили двері і вона впізнала в заспаному мужчині з розхристаною піжамою присадкуватого капітана саперів Шнайдера, тільки тоді нерви її не витримали. Вона з плачем упала йому на груди.
Ні, це дуже неприємний спогад. Вона відігнала його від себе, як настирливу муху. Розплющила очі. Молодий обер-лейтенант тільки цього й чекав.
— У мене в термосі кава, може, вип’ємо?
— Я б закурила, — мовила Едита, і, коли він давав їй припалити, намагаючись прихилитись якнайближче, перед очима в неї ще стояла та сцена, що відбулася чотири роки тому.
— Ви спите з цигаркою, — сказав молодий обер-лейтенант, легенько торкаючись її долоні. Едита здригнулася, ніби справді спала. їй стало жаль цього хлопця, що невдовзі поїде на фронт, може, загине, може, повернеться без руки чи ноги, з відмороженим обличчям або попеченим тілом. Засоромилася, що кілька годин уникає розмови з тим, кому — знає це з самісінького початку — дуже подобається і для кого, можливо, ця розмова буде останньою розмовою з жінкою перед найгіршим, що може спіткати їх усіх, що напевно спіткає їх усіх. Ця думка знову її налякала, але, наперекір своєму страху, вона усміхнулася до молодого офіцера.
— З дому? — спитала Едита.
— Так, — відповів він і спохмурнів. Едиті була відома ця похмурість. На п’ятому році війни вона знала, що це означає. Розбомблений будинок родини, брат або батько, які загинули десь у широкому російському степу. Не питала про деталі, вони ЇЇ не цікавили. Поклала свою долоню на руки офіцерові і промовила, вірячи в це менше, ніж будь-коли:
— Знову рушимо вперед.
Поїзд раптом здригнувся, й Едита опинилася в обіймах офіцера. Поїзд ще раз шарпнувся і зупинився. Хлопець відпустив її, стояв тепер навпроти неї виструнчений. Він знітився, і ця зніченість була якоюсь дитячою.
— Щось трапилось, — мовив він, — піду подивлюся. — І вибіг ніби задоволений — нарешті знає, що йому робити. Едита зручніше вмостилася на лаві. Розвеселив і трохи зворушив її цей безпорадний хлопець. “Він схожий га учня перед випускними екзаменами”, — подумала Едита і враз здалася собі старою, хоча молодий офіцер міг бути молодший від неї всього на два—три роки. Машинально взяла в руки ілюстрований журнал. На першій сторінці було фото солдата, що голубив дітей під ялинкою. П’яте воєнне різдво. Жирним шрифтом цитата з недавньої промови фюрера: “Переможемо або загинемо”. Едита усвідомила, що це “або” стало з’являтися в офіційних промовах зовсім недавно. І це знову її настрахало.
— Зараз рушимо, — сказав молодий обер-лейтенант. Він уже отямився, а може, тільки вдавав. — Знову ці бандити. Намагалися висадити в повітря віадук. На щастя, їм це не вдалося. Хоча я особисто, — він усміхнувся широко, по-хлоп’ячому, — не мав би нічого проти. — А на запитливий погляд додав: — Довше побув би з вами, бо до “Івана” не дуже кваплюся.
“Справді, — подумала Едита. — Він схожий на учня, якого спитали на уроці, а він зовсім не готовий відпо-сідати”.
Унтер-офіцер з охорони віадука говорив трохи безладно. Комір куртки в нього був розстебнутий не за правилами статуту, а голова під шапкою була пов’язана шарфом, що затуляв вуха. Він скидався на стару бабу, але ні обер-лейтенант Клосс, ні майор Брох не звергала на це уваги.