Він махнув дівчині рукою на прощання, відчув, що нервозність минула Був спокійний за долю радіостанції.
Клосс не міг знати, що в кабіні вантажної автомашини Червоного Хреста, яка обминала їх, поруч з шофером сиділа лікарка Марта Бехер і що Марта бачила його саме в ту хвилю, коли він, звертаючи в браму порожнього будинку й прихиляючись до Ірчиного обличчя, щось говорив схвильованій дівчині.
Полковник підвів голову з-над розкладених перед ним паперів, приклав вогник до простої цигарки, підсунув коробку до Штедтке.
— Що це ви мені принесли, пане штурмфюрер?
— Я хотів повідомити вас, полковнику, що спеціальна акція завершується. Триста шістдесят робітників я вже зараз можу відіслати до райху.
— Чути запах диму. Ваші люди, очевидно, спалили кілька вулиць.
— Ви й самі знаєте, полковнику, що там, де дрова рубають…
— Правду кажучи, я не певний того, що це найкращий спосіб викликати до себе прихильність місцевого населення і втихомирити прифронтовий край. Ви зібрали триста шістдесят молодих чоловіків, але стільки ж їх, мабуть, втекло від вас. Вони підуть в ліси, зміцнять загони партизанів.
— Я маю точні інструкції, — Штедтке співчутливо скривився. — Райхсфюрер Гіммлер і найвищі урядовці в державі…
— Я знаю, знаю… — обірвав його полковник. — Не треба про це мене інформувати. — Самовпевненість цього незначного чиновника органів безпеки дратувала його. Він не міг терпіти Штедтке, хоча й умів це старанно приховувати. — Що з нашою справою?
— Мій начальник, штурмбанфюрер Мюллер із штабу армії, твердить, що просочування інформації могло статися тільки в нас.
— Шкода, — мовив полковник. — Отож ви з Клоссом тим більше повинні старатися, щоб знайти цього базіку.
— Ви, полковнику, увесь час говорите про базіку, так нібито припускаєте, що це тільки глупота чи необережність.
— Я вже казав вам, — розсердився полковник, — що не можу запідозрити жодного з моїх офіцерів.
— Ви — щасливіші за мене: я мушу підозрівати всіх.
— Значить, і мене?
— Штурмбанфюрер Мюллер дозволив мені вас, полковнику, виключити з кола підозрюваних.
— Що? — тихо сказав полковник. Він повільно підвівся з крісла, тремтячою рукою зняв окуляри. — Ви посміли довідуватись, що він думає про мене? Ви забуваєтеся, штурмфюрере. Я — командир цієї дивізії, принаймні зараз.
— Пробачте, пане полковнику, — мовив Штедтке, однак ніякого каяття в його голосі не було чути. — Ви самі згадали про себе, інакше я б не насмілився…
— Досить!.. — перебив його полковник. — Я хочу мати конкретний результат, а не якісь неясні припущення.
— Є два способи, — сказав Штедтке. — Під час обшуку в квартирах на Зажечі мої люди знайшли в якогось старого кравця розряджений акумулятор. Хлопець, який на це нарвався, не з телепнів; нібито тільки для формальності витрусивши трохи пір’я з перини, зробив так, що кравець не здогадався про його знахідку, та й залишив того діда з бабою в спокої. За будинком тепер встановлено нагляд — або кравець віднесе той акумулятор його власникам, або ж хтось прийде за ним. Акумулятор був недавно в ужитку. Це один слід, який може привести до агентури. Цілком ймовірно, що саме ця їх радіостанція, яку оце розшукуємо, і передала інформацію, що звела наш наступ нанівець. Ми витиснемо з них, звідки вони одержали ту інформацію. Однак я хотів би просити у вас, полковнику, допомоги, бо ця справа може тривати вельми довго. Я, власне, хотів би, щоб в найближчі дні. а якщо це можливо, то навіть і сьогодні, ви скликали нараду в тому ж складі, що й тоді.
— Того складу вже не буде — сказав полковник і подумав про свого товстого начальника штабу. Його наступника ще не призначили. Полковник не любив бачити навколо себе нові обличчя.
— Начальника штабу я також виключив. Все ж, якщо серед тих, що залишилися, є зрадник і якщо на нараді фігуруватимуть якісь дані про новий наступ, радіостанція почне грати. Буду радий, якщо ви, полковнику, маєте рацію. Якщо серед наших співпрацівників не буде зрадника.
— Я впевнений в цьому, — мовив полковник. — Гаразд, я зберу таку нараду. Як вам працюється з Клоссом?
— Якщо бути щирим, я не надто високої думки про офіцерів абверу. Але Клосс — здібний і старанний хлопець.
— Ви помиляєтеся, — сказав полковник. — Я вірю в абвер. І віритиму доти, поки ви не доведете, що ваші люди можуть іще щось робити, крім підпалу синагог, грабування крамниць, обшукування будинків. — 3 неприхованою приємністю дивився на скривлений іронічною усмішкою рот Штедтке. Хотів йому допекти. Цей негідник насмілився збирати інформацію про нього, полковника вермахту, сина майора і внука генерала!
— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.
Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.
— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:
— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.
Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й до напівзруйнованого будинку, в якому заховалися Ірена з Яцеком, одним словом — інакше уявляв собі цей вечір, і дивний настрій Марти трохи збентежив його. Насторожило неочікуване повідомлення, що Марта вела розмову про нього з Штедтке. Що це могло означати?
— Ти випитуєш у Штедтке про розпорядок моїх занять, — кинув весело. — А чи не простіше запитати про це в мене самого?
— Він був сьогодні у нас в госпіталі, ми розмовляли.
— Допитував тебе?
— Можна це й так назвати. Я вважаю, моїм обов’язком є будь-яка допомога офіцерові служби безпеки. Він випитував, чи я не помітила чогось підозрілого у поводженні…
— У моєму поводженні? — Клосс надав своєму голосові вельми жартівливого тону.
— Не тільки. Запитував взагалі, про всіх. Чого б він мав питатися саме про тебе?
Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.
— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.
— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.
— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?
— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.
— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?
— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.
— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?
— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.
— Хто то був?
— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.
— Ти розмовляв з нею? Гарна?