Клосс зиркнув на старомодний телефон з коробочкою, прикріплений до стіни, і здивувався, чому й досі немає дзвінка, адже ж він залишив телефонний номер Марти Бехер черговому молодшому офіцерові штабу. Він прийшов сюди, хоча й здогадувався, що Марти не застане. Після останньої ночі Марта ще не повернулася додому. Проходячи повз неотинкований будинок, переобладнаний під прифронтовий госпіталь, Клосс бачив, як до нього увесь час під’їжджали вантажні автомашини, з яких знімали задубілих і непорушних, мов рулони тканин, солдатів вермахту. Отож він знав, що Марта повернеться нескоро, і сам цим своїм повідомленням про запланований наступ завдав їй зайвої роботи. Однак Клосс все ж вирішив скористатися ключем, про який заздро мріяли всі офіцери, розквартировані в цьому містечку. Він прагнув побути якусь хвилю наодинці, простягтися на цій бридкій, зате вигідній канапці і обдумати останні події.
Могло бути, наприклад, так (Клосс усміхнувся до картини, яка вималювалася перед його зором). Опасистий начальник штабу сидить у бункері на передньому краї німецьких позицій. Не можна відмовити йому у відвазі: він не належить до штабних канцеляристів, котрі намагаються здалеку спостерігати за перебігом запланованих ними операцій. Впихає своє огрядне тілисько в найгарячіші місця і, попри все, завжди нечувано щастить йому. Від початку війни його навіть не дряпнуло. Отож сидить у цьому, висунутому вперед бункері, жує погаслу сигару, прислухається до брязкоту гусениць танків, що займають вихідні позиції і сунуть повільно, без світла, орієнтуючись тільки на кольорові зблиски електричних ліхтариків. Начальник штабу позирає на польовий телефон; за хвилю повинен отримати повідомлення про завершення концентрації. Ймовірно о 3.55 (Клосс заснув цієї ночі тільки на світанку і, як і начальник штабу, слідкував за секундною стрілкою), отож, цілком ймовірно, о 3.55 задзвонив нарешті телефон, і начальник штабу довідався про повну готовність і про те, що на боці противника не помічено ніякого руху. Начальник штабу, можливо, й не закінчив тієї розмови — її заглушила канонада; запінився, напевне, почав кричати в трубку, що накаже розстріляти того ідіота, який завчасно розпочав стрілянину. Однак замовк, бо його саме повідомили, що наступ розпочав, власне, Іван, що це залпи радянських танків і гармат в друзки розбивають сконцентровані тут танкові підрозділи, ошелешені й охоплені жахом.
Чи саме так було? Про це вже ніколи не дізнається Клосс. Товстий начальник штабу вже ніколи не піде на передову. Про його смерть Клосс довідався вже вранці. Одне є певне: несподіваний радянський наступ повністю здезорієнтував німців, кільканадцять кілометрів території відійшло до росіян і, найважливіше, план, опрацьований десь там вище — в штабі корпусу чи армії, план, котрий наказував танковій дивізії фон Цангера прорвати фронт, — цей план зазнав провалу, а 33-тя дивізія, яка на кілька десятків кілометрів ринула в наступ на північ, щоб, з’єднавшись з дивізією фон Цангера, створити котел, сама потрапила в оточення.
Справа набере широкого розголосу (солдати довго пам’ятають такі несподіванки), потрібно немало часу, аби поповнити втрати, підняти моральний дух армії. Буде, очевидно, розслідування, будуть шукати винуватців, але хто ж може запідозрити Ганса Клосса в тому, що це власне він повідомив про дату й місце наступу, тим паче, що Ганс Клосс буде одним із тих, кому належить розслідувати цю справу. Саме тому Клосс залишив номер телефону, бо знає, що його не обмине розмова з фон Цангером, що той змушений буде виправдуватись, звалювати вину на штаб корпусу або армії, звідки могла просочуватись інформація, бо ж пан полковник не припускає, щоб хтось із його офіцерів був зрадником…
— Не зрадником, зраду я виключаю, — сказав двома годинами пізніше фон Цангер, коли стояли вони перед ним виструнчені, він і Штедтке. Клосса здивували витримка і спокій фон Цангера. Він сподівався почути вибух люті, що той ударить кулаком по столу, а тим часом фон Цангер був, як завжди, холодний, спокійний, трохи знуджений. — Зраду виключаю, — повторив, — але не виключаю балакливості.
— Пробачте, пане полковнику, — Штедтке скористався з хвилини тиші, — я не можу виключити зради.
Полковник зняв окуляри, протер скельця клаптиком замші, закліпав повіками.
— Справу пошуків зрадника я полишаю, штурмфюрере, на вас. Однак дозвольте мені залишитися з моєю думкою аж до того часу, поки я не одержу доказів, що серед моїх офіцерів знайшлася людина, котра продала противникові таку важливу інформацію. В усякому разі ця справа є плямою на честі нашої дивізії. Змити її ми зможемо тільки в бою, тільки позитивним наслідком наступної операції. Але я мушу мати гарантію, що такий випадок не повториться. В офіцерському казино працюють росіянки, правда ж? А можливо, хтось із вас, панове офіцери, допускає, — полковник кисло усміхнувся, — якусь фамільярність у стосунках з цими чужоземними жінками? Досить одного слова, сказаного в п’яному стані. Починаючи з сьогоднішнього дня, на роботу в казино дозволяю приймати тільки німкень та жительок, що належать до фольксдойчів. Більшовицька агентура діє десь поблизу нас. — Він надів окуляри й пильно подивився на них обох.