— Ми знаємо про це, пане полковнику. Знаємо навіть, що в місті працює радіостанція. В місті або в найближчій околиці. Нашій службі підслуховування вдалося перехопити повідомлення, передане, звертаю на це вашу увагу, через п’ять годин після наради в пана полковника. Ми не змогли ще розшифрувати це повідомлення, та то питання часу. До нас, на жаль, ще не прибули обіцяні нам радіопеленгаційні автомашини. А без них тільки випадок може допомогти натрапити на слід радіостанції. Я, звичайно, стараюсь посприяти тому випадкові. Мої люди з самого ранку роблять обшук — будинок за будинком. Ми намагаємося сполохати їх, змусити рушити з місця: тоді легше буде їх спіймати.
— Прошу повідомляти мене про все. Ми, звісно, не можемо скинути з рахунку й того, про що згадував тут лейтенант Клосс, — що просочування інформації могло статися вище, однак пошук ми повинні починати із свого подвір’я. Ви, лейтенанте, — звернувся він до Клосса, — молодий офіцер з невеликим досвідом, не маєте за собою ні польської, ані французької кампаній Я думаю, що, виконуючи дане завдання, ви повинні підлягати штурмфюрерові Штедтке, досвідченому офіцерові.
— Наказ є наказ, — мовив Клосс. — Я думаю, що зможу багато чого навчитися у штурмфюрера Штедтке. — Помітив нараз, як Штедтке скривився від цих слів, і злився на себе, що не зміг розгадати, чи то був усміх задоволення, викликаний підсолодженням його амбіції, чи іронія.
Тільки-но Клосс вийшов з будинку штабу, відразу ж міг легко переконатися, що Штедтке не брехав. Його люди справді не били байдики. З низького, побіленого вапном будинку вони саме виводили трьох чоловіків і дві жінки з закладеними на потилицю руками. Клосс подумав, що Яцек та Ірена, сховані в кімнатці за крамничкою кравця Воробіна, мають лише єдиний вихід — якнайкраще заховати радіостанцію і сидіти на місці. При загальному обшуку в будинках важко скрізь заглянути й усе перетрусити.
Клосс звернув праворуч. Тут теж працювали разом з жандармами люди Штедтке. Затримували перехожих, старанно обмацували їх, перевіряли документи, заглядали в сумки й сітки. Якась нещасна жінка, плачучи, повзала по землі, збираючи картоплини, які висипав їй із сумки худий прищуватий жандарм; кільканадцять чоловіків вже стояли тут з піднятими догори руками, обернені обличчями до муру. “Все це молоді хлопці”, — відзначив собі Клосс і подумав, що, видко, саме вони й будуть “добровільно” виїжджати до праці на німецьких фабриках. Клосс пригадав свою верф, концтабір під Крулевцем і П’єра, якого вже ніколи більше не зустрів. З якою охотою поговорив би він тепер з ним, подякував би за науку. Не знає навіть, чи вдалося П’єрові втекти. Не знає Клосс, а чи не було те, що він проспав станцію, просто щасливим випадком, який допоміг йому втекти.
Клосс вирішив-таки заскочити до Воробіна. Одним порухом руки відірвав на плащі ґудзик, щоб мати привід для цього візиту, звернув на поперечну вулицю й зненацька помітив Іренку, що зігнулася під вагою валізи. На міть одерев’янів. Дівчина прямувала впевнено вперед, не відаючи, що за хвилину потрапить в кільце облави. Клосс догнав Ірену, коли від рогу одділяло її кілька кроків. Узяв під руку, перехопив валізку, а поглядом наказав мовчати. Зрештою, вона й сама все зрозуміла. Під муром стояло вже на кілька чоловік більше. Серед них — і молоді дівчата. А стара жінка все ще збирала розкидані картоплини, плазуючи між довгохалявими чобітьми жандармів та есесівців.
І лише тоді, як обминули небезпечний пункт, Клосс запитав, дивлячись кудись вперед:
— Чому — без наказу?
— Німці почали пустошити нашу вулицю, — відповіла дівчина. — Яцек прихопив шифри й пішов городами. Ми думали, що так буде краще. Жінці легше пробратися. Вони шукають людей для роботи в Німеччині.
— Не тільки, — буркнув Клосс. — Ви все забрали?
— Так. Залишився тільки спрацьований акумулятор. Воробін повинен був його добре заховати. Вони обоє старі, і німці їх не чіпатимуть.