— Чоловіче, вони сидять з ним вже принаймні з рік, бачать його щодня — таке не може вдатися…
— Якщо вони здогадаються, що щось не так, я погоджуся на все, навіть на санаторій. Але якщо удасться, ти обіцяєш мені…
— Це щось незрозуміле, — сказав Якубовський. — Це якесь чудо природи. Навіть тембр голосу у вас обох однаковий. І все ж це не може вдатися.
— Отже, приймаєш мою умову? Якщо в’язні не розпізнають мене в камері, якщо вони будуть думати, що сидять з тим самим чоловіком, що й раніше, то пожертвуйте тими людьми, дайте їм змогу втекти з ув’язнення десь поблизу фронту. Втечу, звичайно, організує Ганс Клосс.
— Я передам твоє прохання генералові. Якщо тобі добре поведеться в тій тюрмі — я підтримаю це прохання.
Через півтора місяця вартовий ввійшов до камери, в якій сиділо четверо німців, і викликав Ганса Клосса, який буркнув у бік своїх товаришів, що його знову тягнуть на той ідіотський допит. Підштурхуваний вартовим, він увійшов до кабінету начальника в’язниці, де тепер сидів Якубовський. Вартовий відрапортував, пристукнув каблуками і вийшов, розмірковуючи над тим, чому після того, як він вийшов, полковник крутнув ключ у замку дверей.
— Ну і що? — запитав Стах. — Я сиджу з ними вже десять днів. Ви за мною спостерігаєте. За їхньою реакцією теж. Здається, я не помилився!
— Право вирішити цю справу генерал залишив за мною — Якубовський повільно набивав тютюном свою люльку. — Що ж мені робити?
— Те, що обіцяв. Що з ним? Дуже дивувався, що забрали в нього одяг?
— Його вже ніщо не дивує. Увесь час, поки ти сидів у камері, ми його допитували. Витягли з нього ще трохи подробиць.
— Я це знаю: читав протокол допитів. Крім того, так, як ти й радив, я відсвіжив у своїй пам’яті кілька фотографій. Найгірше, однак, не те, що треба запам’ятати обличчя людей, яких я ніколи не бачив, а те, що треба забути обличчя тих, яких бачив. Все ж — спробую.
— Ти знаєш, що тобі загрожує, знаєш, і чим ризикуєш Однак ти вже дорослий, і я не маю права тебе затримувати. Твоя робота була корисною. Але запам’ятай: втретє я вже не дам згоди.
— Третього разу не буде. Зрозумій же: все так логічно складається. Був якийсь чоловік, що видавав себе за Ганса Клосса. Був — і загинув. Я сам, сховавшись за стіною, чув тоді, як Штедтке сказав: “Він уже мертвий, сам собі виніс вирок” — чи щось подібне. А тепер з’явиться в них справжній Ганс Клосс. Адже не стукне ж їм у голову думка, що ми можемо бути такими ідіотами і засилати до них агента, який провалився. Для німецьких голів це занадто неправдоподібно. В одному лиш ви повинні мені допомогти. Треба добратися через берлінську агентуру до центрального архіву, де, напевне, зберігається справа Ганса Клосса, і замінити всі документи, писані моєю рукою, на якісь інші, писані будь-ким (це на випадок можливих графологічних досліджень).
— Наказ про це вже передано. Післязавтра ми евакуюємо цю в’язницю. Треба ще домовитися, коли ти маєш утекти.
Пробиралися вперед тільки вночі. Гуркіт канонади, що наближалася, свідчив: фронт проходить найбільше в двадцяти кілометрах звідси. Втікачі знайшли збезлюдніле село. Там вирішили перечекати. Лотар обморозив ноги, і Клосс разом з Бруно останні п’ять кілометрів несли його на руках. Втікачі вирішили, що опустілий підвал на краю села буде найбезпечнішою схованкою. Бруно проклинав задум втечі, однак після того, як Ганс знайшов у підвалі банку консервів і слоїк смальцю, настрій Бруно змінився на краще.
— Що б ми без тебе зробили, Ганс? — сказав Фрідріх. — Коли ми доберемося до своїх…
— Ні, — мовив Клосс, — ми почекаємо тут на наших. Лотар не дійшов би, а наші вже недалеко. Ми мусимо зачекати.
Залізли в солому, Лотар трохи марив. Його мучила висока температура. Клосс з Фрідріхом та Бруно ухвалили, що чекатимуть два дні. Якщо до того часу німці не здобудуть це безлюдне село, вони, мабуть, спробують-таки пробратися до своїх.
А на другий день усіх втікачів, ще окутаних в солому, витягли патрулі німецьких десантників, які йшли вслід за танками. Виведені на сонце, втікачі мружили очі. Хтось із танкістів напоїв їх гарячою кавою із термоса, в цей час під’їхав “оппель” одного з високопоставлених офіцерів. Чудом врятованих німців — уцілілі жертви більшовицького варварства — відправлено до найближчого прифронтового міста. Нагодовано їх і напоєно, принесено їм і якесь вбрання, бо увесь одяг втікачів вже скидався на лахміття, і вслід за цим якийсь урядовець у чорному завів їх у підвальні приміщення, котрі були перетворені на камери. У камерах, зрештою, було тепло й чисто, гестапівець, правда, з чогось там виправдовувався, але Ганс Клосс по дорозі до підвальних приміщень заспокоював товаришів по недолі, витлумачуючи їм, що саме так і повинно бути, бо німецькі власті зобов’язані перевірити, чи більшовицька розвідка не закинула до них, бува, своїх агентів.