Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм близьким, яких затопила перша хвиля гітлерівського терору восени тридцять дев’ятого. Сам він утік тоді до Кракова, потім — до Варшави.
Довго шукав контакту з якоюсь організацією, хотів іти в ліс партизанити, хотів битися, але ж підпільні організації тільки-но починали зароджуватися і охоплювали своєю діяльністю невеликі групи; а поголоски про партизанські загони більше скидалися на мрії, ніж на дійсність… Коли ж, нарешті, вдалося йому налагодити контакт з підпільною організацією, коли він прийняв присягу і думав уже: робитиме те, що повинен робити після всього, заподіяного німцями його матері й вітчимові, його родичам та близьким приятелям, — в цей час йому наказано повернутися до Косьцежини. Він повинен там прижитися й притихнути, в разі потреби стати фольксдойчем[1] і чекати нових наказів. Стах доводив, що він хоче боротися зі зброєю в руках, що хоче убивати людей, котрі зруйнували його рідний дім… Та це нічогісінько не допомогло. Наказ є наказ. Мусив розуміти, що організації потрібні люди, які добре володіють мовою свого ворога, добре знають місцевість, інтелігентні й відважні, котрі в разі потреби зуміють створити конспіраційну групу чи розвідувальну мережу. Одначе не діждався жодного наказу. Через три тижні після приїзду до Косьцєжини за хлопцем прийшло гестапо, і от він приземлився в цьому малому таборі.
Мали тікати звідси разом з Фельком — із тим, що працював у Герляха. Хлопець був спритний, поцупив у когось з німецьких робітників документи і вичікував слушного моменту. Стах, власне, думав, щоб і собі зробити щось подібне, як одного разу вночі їх розбудив візит гестаповців. Вони відразу ж пішли до Фелька. В його сіннику знайшли ті документи. Фелько більше не повернувся. Після цієї події скінчилися голосні розмови і напів’явні приготування до втеч. Хтось у таборі займався доносами, та, на жаль, не можна було встановити, хто саме. В усякому разі мета адміністрації табору була досягнута. Люди позамикалися в собі й потім довго принюхувались один до одного, перш ніж заговорити. Було так, як цього хотів лагерфюрер Артц: “Працювати, працювати, не думати про дурниці…”
Проминуло місяців зо два, перш ніж Стах з П’єром, сусідом по нарах, здружився так, що обидва почали закидати про втечу. Власне, П’єр, коли перший бар’єр недовір’я було зламано, сказав Стахові:
— А ти знаєш, чому всі втікачі попадалися? Тому, що втікали не туди, куди треба. — І потім пояснив: — Виривалися поляки — це зрозуміло… їм найближче… Жоден француз не пробував, ані чех, ані югослав. І все-таки ні одна втеча не вдалася…
Було шістнадцять втеч. Більшість людей тікали групами, по двоє або по троє, дехто — сам-один. Втікачі завжди поверталися. Один тільки раз хтось не повернувся, привезли його труп.
— Це дуже просто, — вів далі П’єр. — Подумай-но, всі втікають на південь, до своїх. Від території, на якій вони могли б дістати допомогу польського населення, одділяє їх триста кілометрів.
— Більше, — спростував Стах. — Кордон райху тепер пролягає за яких п’ятдесят кілометрів на північ од Варшави.
— Тим гірше. А треба тікати не сюди. — П’єр провів цвяхом по блясі, котра повинна була стати частиною корпусу якогось панцерника, бо розмовляли вони на місці праці, на верфі, дійшовши висновку, що тільки тут, при оглушливому гахканні пневматичних молотів і скреготі розкраюваної сталі, можуть розмовляти між собою, певні, що їх ніхто не підслухає. — Значить, треба тікати не сюди, — повторив француз, — а сюди! — І він провів цвяхом нову стрілку, яка перетиналася під прямим кутом з першою, що вказувала напрям до Польщі.
— На схід? — не зрозумів Стах. — Ти збожеволів. Там же більшовики.
— Ну, так, — кивнув головою П’єр. — Кордон лежить від нас кілометрів за сімдесят—вісімдесят. Подумай лиш!
— А як росіяни видадуть нас в руки німцям? Або засадять за дріт десь на півночі?
Довго не поверталися до цієї розмови, тобто не говорили прямо про це; однак П’єр кружляв довкола згаданої справи, як той нічний метелик круг свічки. Стах скоро зорієнтувався, в чім річ. П’єр був комуніст, і його тягло на схід. Звичайно, він волів би повернутися до Франції, але знав, що це неможливо, отож і вибирав Росію. А він, Стах? У ньому не виховано любові до східного сусіда. На протязі свого двадцятидворічного життя не встиг зіткнутися з людьми, котрі на той великий, що переборював різні труднощі, край мали інший погляд, ніж він, — погляд, який в ньому виробила шкала та читання преси. Хлопця, однак, зацікавлював той край; Стах чув про п’ятирічки, про Дніпрогес і Магнітогорськ, захоплювало його перетворення рільничої країни в могутню промислову. Але чув також про чистки та процеси, нестатки й колективізацію. Стах не знав, наскільки правдивим було те, що він читав, однак вибір шляху на схід був справою нелегкою. Втеча до Генерал-губернаторства[2] є, звісно, пекельно важкою, майже неможливою, і все ж тікати до Росії… Саме тому, коли П'єр провів йому стрілку, що визначала маршрут на схід, Стах вигукнув у першу хвилю: “Там же більшовики!”
1
Фольксдойч (буквально: той, хто належить до німецького народу) — окремі громадяни окупованих фашистами країн, в томх числі й Польщі, які визнали себе за належних до німецького народу. Частину поляків, особливо жителів Сілезії та Помор’я, німецькі власті, з метою їх дальшої германізації, зареєстрували як фольксдойчів примусово.
2
Генерал-губернаторство — так називалася утворена 1939 р. німецькими окупантами адміністративна одиниця на частині польських земель з центром у Кракові. До нього входили: Краківський, Варшавський, Любецький, Радомський, а пізніше й Галицький (Львівський) “дистрикти” (області).