— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.
Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.
— Це ти, Руді? — спитав органіст.
— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.
— Хто це? — запитав Клосс.
— Це — мої очі, — відповів органіст.
Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.
Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.
— П’ять або пусто, — сказав він.
Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як Кушка лише з тридцять дев’ятого року. Ім’я Станіслав замінив тоді на Горст і довго не міг до цього звикнути.
— Я чекаю, пане професор, — мовив Кушка і, зиркнувши на офіціантку, яка саме пройшла повз них (тепер вона вже ставила склянки на стойку буфета), приклав шістку до пустого.
— Не робіть помилок, — пошепки сказав Ліпке. — Говоріть, будь ласка, далі…
— У мене — пусто. Ешелон з “пантерами”, 48 штук, пройшов сьогодні вранці…
— Місце призначення? Я кладу п’ятірку.
— Харків. Я теж маю п’ятірку, пане професор. Вони послали команду ремонтувати колію на лінії Острів—Каліш.
— Програєте, — мовив Ліпке. — Ви граєте необережно і від випадку до випадку. Не можна так.
— Розумію.
— Тепер будьте уважні. Завдання надзвичайної ваги. — Ліпке мовив тихим, рівним голосом. Зрештою, піхто не пам’ятав, щоб вій коли-небудь втратив спокій. Кушка дивився па нього з подивом. І боявся його.
— Я слухаю.
— Треба виконати вирок. — Професор глянув на Горста. Помовчав з хвилину. — Вирок, — повторив він. — У нашій групі діє агент гестапо.
— Досі мені не доручали таких завдань.
— А тепер я тобі доручаю. — Ліпке раптом перейшов на ти. — Слухай уважно. Лессінгштрассе, 16, недалеко від Лессінгебрюке.
— Це він видав Артура?
— Я не люблю запитань. Вона.
— Вирок виконаю, — сказав Горст.
Ліпке почав старанно складати кісточки доміно в коробку.
— Ви знову програли партію, — проголосив він. — До наступної зустрічі.
— До побачення, пане професоре.
— Зараз 16.30, — закінчив тихо професор. — У звичному місці о дев’ятнадцятій. Тут не будемо більше зустрічатися.
— Розумію.
Кушка вийшов перший. У гардеробні Гелена подала йому пальто. Він поцілував їй руку, а потім, оскільки тут не було нікого, доторкнувся губами до її волосся. Це подружжя вже мало п’ятирічний стаж. Познайомилися навесні тридцять дев’ятого року і влітку того ж таки року взяли шлюб. Це вона сказала йому: “Тепер ти будеш називатися Горстом, треба погодитися з цим”. І вона залучила його до роботи в організації. Раніше дівчина працювала в польській бібліотеці при Найгассе. Коли гітлерівці провадили арешти діячів полонії, Гелені вдалося врятуватися. “Маю щастя”, — говорила вона, однак неохоче згадувала ту справу. Тепер жінка застібала ґудзики на пальті чоловіка.
— Коли повернешся?
— Пізно. Робота в мене, — відповів.
Не спитала, що то за робота, зрештою, ніколи не питалася про це. “Навіть ми самі про себе не повинні надто багато знати”. Гелена вже подавала пальто іншому клієнтові й усміхалася, дякуючи за чайові. Саме в цей час до гардеробної вбіг Руді. Він очікував біля дверей, поки дівчина німецького солдата поправляла перед дзеркалом своє волосся.