— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?
— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.
— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…
— Про що?
— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…
— Тільки про це?
— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.
Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.
— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.
— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?
— Ні, — усміхнулася вона.
— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?
— Ні, ні, ні. Холодно.
— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!
— А ви… веселий… Як вас звати?
— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.
— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.
— А для мене, Лізо?
Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.
— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…
Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?
— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…
— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!
Невже сказав багато зайвого?
— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.
Ліза глянула на нього серйозно й уважно.
— Ти про що?
— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.
— Prosit![11] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…
— Я теж… Втратив би голову, — засміявся Клосс. Був знову молодим офіцером, що шукає пригод. — Зрештою, не мав би на це часу. Приїхав сюди на кілька днів…
— У службове відрядження?
— А ти думаєш, що в такі часи офіцери подорожують, заради власного задоволення? Повертаюся з Берліна. Мій генерал дозволив мені на кілька днів завернути до Вроцлава. Не так відпустка, як самовільна прогулянка.
— Твій шеф розуміє молодих обер-лейтенантів.
— Так, — підтримав її Клосс. — Ебергардт — свій хлопець. — І він в ту ж мить тривожно зиркнув на неї. Хай дівчина подумає, що це наймення вирвалось у нього мимохіть. — Але облишмо це… А, чорт… Я вже відвик від розмов з цивільними! Увесь час одне і те ж: казарми, фронт, погане становище під Сталінградом… Сподіваюся, що ти вже забула…
— Звичайно, забула. Імена якось не тримаються в моїй голові, вашими чоловічими справами не цікавлюся. Я — жінка, Гансе.
— Давно це запримітив…
— Давно. Ти хотів з кимсь зустрітись у Вроцлаві?
— З тобою, — відповів він.
— Не жартуй.
— А я не дуже й жартую. Коли прибув до Вроцлава, ще не знав, що хочу зустрітися з тобою… Але з певного часу…
— Ми ж усього тільки півгодини сидимо в кав’ярні.
— З певного часу, — повторив він, — я знаю, що хотів зустрітися саме з тобою. Я побачив тебе на вулиці, Лізо, і почав слідкувати за тобою. Чи ти гадаєш, що я звернув би на Франкфуртерштрассе, якби було не так?
— Слідкувати за мною? — Тепер в її голосі відчувався неспокій.
— Так, — сказав він. — Не сердься, Лізо.
Але вона й не думала сердитися. Торкнулася пальцями його руки.
— Якщо хочеш, Гансе, — сказала вона, — якщо хочеш, я подарую тобі сьогоднішній вечір…
Клосс підняв чарку. Йому раптом стало жаль цієї дівчини. “А якщо це не вона, якщо Артур Другий помиляється? Що ж — чекати чуда?” — подумав він зі злістю. І пригадав Артура Першого. Знав його. Зустрівся з ним одного разу в Варшаві на явці в годинникаря.