— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.
— З ким? — запитала Зося.
— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.
— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.
— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.
— А ти б нічого не виказала.
— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.
— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.
— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.
У цю мить зайшов Пшетоцький.
— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…
— Дідусю!
— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.
Ян нечутно з’явився в дверях.
— Німці, пане граф.
— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.
Клосс аж замружився. В залі, освітленій кількома гасовими лампами, було дуже ясно.
— Я вас слухаю, — почув він голос.
Обер-лейтенант Клосс навіть здивувався, помітивши, що таким гучним голосом говорив маленький дідусь, старанно виголений і майже зовсім лисий. Слухаючи Гофберга, він уявляв собі гордовитого, високого дідугана з поставою як у сенатора, постриженого йоржиком, з довгими й густими вусами. Цей же, одягнений у трохи поношену домашню куртку, скоріше скидався на вчителя гімназії або поштового чиновника.
— Я хотів би поговорити з паном Пшетоцьким, — сказав Клосс по-німецькому. Він вважав, що краще буде приховати своє знання польської мови.
— Я вас слухаю, — повторив господар крізь зуби.
— Я дістав наказ поселитися у вашому палаці.
— У моєму палаці? — перепитав Пшетоцький чистою німецькою мовою з віденським акцентом. — Мій палац спалено. Ви спалили його, — поправив він, — у тридцять дев’ятому. А якщо ви маєте на увазі оцей дім, то це всього-на-всього флігель. Колись тут мешкали машталіри. Ну, а коли йдетеся про ваше поселення… Що ж, тепер ви тут господарі. Я, правда, не розумію, чому ви обрали саме мій дім. Але що я можу вдіяти?..
Слухаючи старого, Клосс думав: він і справді такий відважний чи тільки вдає? Може, він хоче похизуватися перед цими двома молодими жінками? Якби на місці Клосса в цьому мундирі був хтось інший — навряд чи минулося б це старому так безкарно. Німецькі офіцери не люблять зневаги в голосі.
— Ви хочете самі вибрати собі кімнату? Я сподіваюсь, що це не буде моя спочивальня, — долинули до нього слова Пшетоцького.
— Поселіть мене там, де забажаєте. Я пробуду тут усього кілька днів. Тільки зважте, що мені треба буде встановити в своїй кімнаті телефон.
— Зосю, покажи панні Йоланті її кімнату і скажи Марті, щоб вона постелила пану офіцеру на мансарді, знаєш, там, де немає груби.
Клосс, щоб не пирснути, відвернувся до стіни, вдаючи, що роздивляється портрети пузатих і вусатих пращурів господаря. Пшетоцький вибрав для німецького офіцера неопалювану кімнату, сподіваючись цим швидше його спекатись.
— Хто, крім вас, ще мешкає в цьому будинку? — запитав Клосс, сідаючи в зручному кріслі під стіною. Він помітив, що Пшетоцькому це не сподобалося.
— Моя онука, її подруга — дочка мого давнього приятеля, панна Йоланта Кшемінська, і троє слуг: камердинер Ян, його дружина — куховарка та їхня дочка Марта — покоївка. Тримати більше слуг у цьому курені немає потреби.
Клосс розглядав стилет, що висів на стіні. Це була чудова робота старих майстрів — піхви і руків’я геть змережені розкішним візерунком.
Тільки тепер він збагнув, що поведінка Пшетоцького не була продиктована ні надмірною відвагою, ні пихатістю. Це був мудрий розрахунок, який ґрунтувався на знанні психології німців. Старий інстинктивно відчував, що з людьми, одягненими в мундири Feldgrau,[4] треба говорити спогорда, що у них у крові таїться повага до того, хто насмілиться розмовляти з ними, як з рівними. Назвавши свій прекрасний будинок, де було кільканадцять кімнат, куренем, кажучи, що за цих умов йому не треба більше слуг, Пшетоцький ніби хотів спитати німецького офіцера: “А скільки в тебе було слуг?” Іншими очима глянув тепер Клосс на низенького дідуся, що мав такий гучний бас. Ян шепнув щось на вухо старому.
— Ян проведе пана офіцера до його кімнати, — сказав Пшетоцький. — Ваші ж люди поселяться в другому флігелі.
Клосс легенько вклонився і пішов за Яном. На сходах він зупинився, щоб пропустити дівчат, які йшли згори і яких він перед цим бачив у залі. Вони навіть не глянули на нього. Більше того, старша з них, гарніша, з явною театральністю демонструвала свою зневагу.
“Очевидно, це внучка, — подумав Клосс, ступаючи сходами за Яном, котрий ніс лампу і не міг навіть озирнутись, чи німецький офіцер іде за ним слідком. — Зневага виказує їхню родинну схожість”.
Коли дівчата зайшли до зали, Пшетоцький нервово ходив з кутка в куток. У зубах він жував давно погаслу люльку.
— Навіщо його сюди прислали? — спитала Зося.
— Я й сам про це думаю.
— Якби вони хотіли виселити вас із Пшетоки, — почала Йоланта, — то прислали б принаймні офіційний документ, як вони завжди роблять у таких випадках. Крім того, цей офіцер з вермахту. А вони, певно…
— З лиця він навіть симпатичний. Але все-таки, любі мої, це шваб, тому поводьтеся розсудливо. Мені здається, що по-польському він ні в зуб не розуміє, та обережність ніколи не зашкодить.
— А ви ж самі, дідусю… — докірливо промовила Зося.
— Боже праведний, я — це зовсім інша річ! Я вже старий, а що можна заподіяти старому? Вбити? Так це ж ласка! Не треба буде чекати костомахи. Та що там я! Он твій батько, Йоланто, той умів з ними говорити! — щось пригадавши, враз повеселішав Пшетоцький. — Пам’ятаю, якось ще під час першої світової війни їхали ми вдвох, Генрик і я, з Пшетоки до Карчмиськ. І якраз перед самими Карчмиськами, коло хреста, зупиняє нас, пане добродію, німецька варта і наказує злазити. їм, мовляв, нащось потрібна наша підвода. А Генрик, тобто твій батько, він тоді у Відні мав адвокатську практику, як відкрив свою пащеку… то, боже праведний, п’ятнадцять хвилин шпетив лейтенанта, як економ наймита!
— Ну й що? Ви так і не дали підводи? — запитала Йоланта.
— Довелося віддати, — похмуро відповів старий. — Ми злізли й пішли далі пішки, але зате Генрик їх що вибатькував, то вибатькував!
— То були інші німці, — сказала Зося.
— А тепер спати, любі мої! — закінчив старий.
Протягом наступних двох днів нічого цікавого не сталося. Клоссові, правду кажучи, було страшенно нудно. Кілька разів він перечитав від дошки до дошки всі папери в справі “Г-298”, їх, власне, було не так багато, і тільки один з них затримав на мить його увагу. Залізничник з Карчмиськ, якийсь Вацлав Трембецький, зізнався на допиті, що востаннє бачив Лятошека з дружиною на вокзалі в Карчмиськах. Пан інженер їхав до Кракова. Це був останній поїзд, бо наступного дня прийшли німці. Перед від’їздом він дуже хвилювався, боявся, що не встигне в Кракові пересісти на львівський поїзд. Якщо він устиг… Якщо опинився у Львові п’ятнадцятого або шістнадцятого…