Так, надто багато було невідомих. В усякому разі, показання залізничника, які, очевидно, не зацікавили Гофберга, здалися Клоссові вартими уваги, і він подумав про те, що їх треба передати куди слід.
Життя в домі Пшетоцького минало в спокійному сільському ритмі. Кінчався листопад, а разом з ним і польові роботи, дні дедалі коротшали, а відсутність електрики спричинялася до того, що від дев’ятої до пів на десяту вечора всі розходилися по своїх кімнатах спати.
Наступного дня після приїзду до Пшетоки Клосс, як веліла інструкція, наказав провести в свою кімнату польовий телефон і з’єднався з Гофбергом. Він доповів йому про свої справи і обстановку, яку застав у Пшетоці, обминаючи, ясна річ, неістотні для полковника деталі, такі, як, наприклад, поведінка старого Пшетоцького і його ставлення до німецьких офіцерів.
— Хто мешкає в Пшетоці? — допитувався Гофберг.
— Пшетоцький удівець, — відповів Клосс, — живе з онукою, про яку ви знаєте. Тут зараз гостює ще молода жінка, напевно, приятелька внучки, якась Йоланта Кшемінська з Кракова. Окрім того, слуги: куховарка, камердинер і покоївка — ціла родина. Куховарка Матильда — дружина, а покоївка Марта — дочка камердинера Яна Кшиволя. Які будуть розпорядження?
— Чекати, — відповів Гофберг.
— Коли прибуде людина, якій я повинен допомагати?
— Клосс, — прохрипів полковник у трубку, — вам ніколи ніхто не казав, як кінчають вельми цікаві офіцери розвідки?
— Мене мучить бездіяльність, пане полковник.
— Подовше гуляйте або спіть, тільки не морочте мені голови. А може, ви скучили за активною діяльністю десь у близькому тилу на Східному фронті?
— Прошу мене правильно зрозуміти, пане полковник, — промовив Клосс якомога смиреннішим тоном. — Ви доручили мені створити загрозливу атмосферу і викликати напруження, які допомогли б вашій людині. Але я не знаю, чи можна мені щось робити в цьому напрямку, якщо агента досі немає?
— Сама ваша присутність — уже загроза, — сказав Гофберг. — Люди, яких я вам дав у поміч, повинні заходити до вас по кілька разів на день і навіть уночі, доповідати, що в них було на обід і що б вони хотіли з’їсти на вечерю. Адже стан загрози, чорт забирай, повинен виникнути в мешканців будинку, а не в нашої людини. А може, ви хочете, Клосс, щоб я прислав гувернантку, яка водитиме вас за ручку? Судячи з характеристики з попереднього місця служби, ви — офіцер самостійний і інтелігентний. Так пам’ятайте, що наступну характеристику писатиму вам я. Хайль Гітлер! — верескнув він на прощання і поклав трубку.
Клосс розсміявся, скрутив цигарку, запалив і тут же пошкодував за своїм сміхом. А може, Гофберг щось пронюхав? Може, провалився хтось із підпільників? А можливо, йому вдалося розкрити явку в годинникаря, і всю цю гру затіяно лише для того, щоб викрити його, Клосса, як агента польської розвідки? Він повинен чекати, нікуди звідси не відлучаючись; завдання зв’язало йому руки й ноги, а оці люди, шестеро солдатів на чолі з фельдфебелем, що приїхали з ним сюди і обжираються зараз яблуками з графського саду, можливо, приставлені не охороняти його й допомагати йому, а навпаки — стерегти й не спускати з нього очей. Недаремно вранці, пригадав Клосс, блукаючи знічев’я по фільварку, він кілька разів здибав одного й того ж солдата. Звичайно, можливо, що солдати нудьгують так само, як і він, і так само, як і він, заглядають з цікавості в усі закамарки. А якщо ні?
Але для чого треба було Гофбергові ставити йому пастку? Якщо яка-небудь важлива ланка зв’язку справді провалилася, якщо хтось виказав Клосса, то годі було б зробити очну ставку, кілька разів простежити або, нарешті, створити безвихідне становище й змусити Клосса зайти до годинникаря з повідомленням. Ні, це не дуже ймовірно. Та все-таки щось його тривожить, роль, яку йому наказано зіграти, надто неясна, щоб Клосс не міг підозрювати пастки.
Він спробував тверезо обміркувати ситуацію. Врешті-решт, у нього дуже мало підстав, щоб серйозно сподіватися пастки. Ні, це всього-на-всього загострений інстинкт самозбереження, звичка вівці, перебраної у вовчу шкуру, яка роками живе у вовчій зграї, змушує Клосса брати до уваги навіть найменший сигнал небезпеки.
Припустимо, що Гофберг і справді вирішив добути документацію Лятошека, чого не вдалося зробити кільком його попередникам на посаді шефа тутешнього абверштелле. Легкий, міцний і стійкий до високих температур сплав, винайдений польським інженером, — ласий шматок для авіаційної промисловості рейху.
Та в усій цій історії є доля іронії, якої, напевно, не помічає не тільки Гофберг, а й інші аси контррозвідки “великого рейху”, що полювали за документацією Лятошека, і яку легко завважив тільки Клосс. А саме: фашисти, котрі йменують себе “юберменшами” — надлюдьми, прагнуть скористатися плодами думки слов’янської “підлюдини”, народженої в країні, господарство якої вони презирливо називають “polnische Wirtschaft”![5]
Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.
Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.
Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.
До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.
Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.
Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.