Маєвський підвівся, не дуже розуміючи, чого від нього хоче Едвард. Коли вони вже були біля дверей, обер-лейтенант Клосс відвів погляд від паперів.
— Даруйте, — сказав він, — я забув попередити, що приготував для вас невеликий “сюрприз”. Я одержав повідомлення, що в околицях з’явилися партизани. Через це довелося вжити деяких застережних заходів. Моїм людям віддано наказ нікого звідсіля не випускати. — Він помітив, як Едвардова рука стала наближатися до кишені штанів. — Якщо в цьому будинку пролунає хоч один постріл, його буде спалено, а людей, що знаходяться в ньому, — взято заручниками. Звичайно, коли ви просто хочете пройтися подвір’ям, то я нічого проти не маю, але будь-яка спроба, — Клосс стишив голос, — буде припинена всіма можливими, — він підкреслив слово “можливими”, — засобами. Та й навіщо вам ризикувати? Очевидно, завтра тривогу буде знято, і всі спокійно поїдуть, куди їм заманеться.
— Ми заарештовані? — запитав Едвард своєю прекрасною північнонімецькою мовою.
— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Клосс і знову вшнипився в папери. Не підводячи голови, він почув схлипування Зосі і чиркання сірника. Це запалила цигарку Йоланта.
— Панове, не нервуйте, — спокійно мовив Маєвський, — адже пан обер-лейтенант обіцяв, що завтра все буде по-старому. А втім, ніхто з нас і так не збирався покидати цього дому. Ми просто трошки провітримося і невдовзі повернемось.
Тільки-но вони вийшли, Клосс підвівся, склав свої папери в картонну течку, холодно вклонився дівчатам і почав підійматися сходами. В коридорі він зустрів Яна, котрий ніс, тримаючи обіруч, велику дерев’яну кадку з пальмою. І так невдало спіткнувся, що коли б не Клосс, то впустив би чудову рослину. Він усміхнено подякував Клоссові, і ця усмішка на завжди суворому обличчі Яна, камердинера, який виглядав, як сто камердинерів, разом узятих, здивувала Клосса ще дужче, ніж сказані ним слова:
— Іде зима, треба занести її в оранжерею. — Він, ясна річ, сказав це по-польському, але таким тоном, немовби ні на мить не сумнівався, що обер-лейтенант Клосс його зрозуміє.
Найперше, що зробив Клосс, увійшовши до своєї кімнати, — відчинив своїм безвідмовним складаним ножем двері сусіднього горищного приміщення. Якщо все буде так, як він собі уявляв, то ті, хто схоче сюди прийти, не повинні мати зайвих труднощів. Клосс ще раз пригадав усе те, про що дізнався, і вирішив, що відтепер він сам диктуватиме хід подій. Сон старого давав йому прекрасну нагоду добре покопирсатися в письмовому столі Пшетоцького.
Він саме роздумував над тим, чи краще піти кружним, уже відомим йому шляхом, чи скористатися лядою, зробленою в стелі сусідньої мансарди, коли почувся стукіт у двері.
— Чого вам треба? — запитав він у чоловіка, якого бачив, коли той вилазив з двоколки, а потім чув його розмову з графом.
— Пане обер-лейтенант, — сказав Пісарський, — я хотів би відрекомендуватися. — Він назвав своє ім’я і прізвище, не забувши додати, що мешкає в сусідньому селі Карчмиськах.
Тільки тепер Клосс згадав, що Пісарського не було за обіднім столом — очевидно, граф не міг допустити такої фамільярності.
— Ви що, прийшли до мене задля того, щоб відрекомендуватися?
— Даруйте, пане обер-лейтенант, але я довідався, що ми знаходимося ніби під домашнім арештом, і я хотів просити…
— Мій наказ ясний. Аж до його скасування ніхто з Пшетоки не виїде.
— Але завтра на світанку я мушу виїхати, пане обер-лейтенант. Я купив дві хури хмизу і…
— Можливо, до завтра наказ буде скасовано, — сказав Клосс, думаючи водночас, що може критися за цим проклятим хмизом.
— Я не маю нічого спільного з політикою, пане обер-лейтенант. У мене дуже багато знайомих німецьких офіцерів, можете спитати у будь-кого з тих, які тут довше служать. Пісарський може завжди стати в пригоді. Часом треба відіслати посилку додому… — Він говорив ламаною німецькою мовою.
— Ви пропонуєте мені гендель? Ви спекулянт!
— Ну навіщо ж так, пане обер-лейтенант? Я нічого не пропоную, послуга за послугу. Ви надаремне гніваєтесь, пане обер-лейтенант. Я не спекулянт, а скоріше посередник. Пісарський завжди виконує те, що йому наказують. Спитайте хоч би полковника Гофберга. Ви його знаєте?
— Що ви сказали? — підхопився Клосс. Це несподіване посилання на полковника збило його з пантелику. Невже він помилився в своїх розрахунках? Невже щось випустив з уваги? Він вирішив діяти відверто.
— Ясно. Які у вас для мене інструкції?
— Інструкції? — Пісарський закліпав очима. — Я не розумію. — Він почав спиною відступати до дверей. — Це якесь непорозуміння. До побачення, пане обер-лейтенант. Я прошу…
Але Клосс так і не почув, про що збирався просити Пісарський. Ледве торкнувшись дверей, він так швидко зник за ними, що Клосс не витримав і розреготався. Він підійшов до вікна і побачив, як Пісарський промчав через двір і зник в одному з сараїв.
Він все-таки вирішив піти в кабінет кружним шляхом, а при нагоді глянути, куди це так надто квапливо вибіг чоловік, який залюбки все може купити і все продати. “А може, кожного?” — подумав Клосс, наближаючись до дверей великого хліва, в який забіг Пісарський.
Клосса здивувала велика купа хмизу, що лежала під дверима. Він проминув двері, став навшпиньки і заглянув у маленьке віконце. Та нікого там не побачив. Тільки перегодя, коли очі його звикли до темряви, він помітив маленькі сходи, що вели в підвал. Тоді Клосс обійшов хлів і в задній стіні нагледів підвальне віконце. Нахилившись до нього, він спочатку побачив тільки Пісарського, що жваво розмовляв з якимось чоловіком у покритому плямами фартусі, потім — винуватця цих плям: під стелею висів надітий на гак величезний кабан, якого чоловік у фартусі спритно білував. Клосс розсміявся і жартома подумав, що питання, яке його мучило: “Що криється за цим хмизом?”, сформульоване неправильно. Воно повинне звучати так: “Що буде сховано під цим хмизом?” Схована буде свинина!
Едвард, певна річ, не забарився повідомити ротмістрові, яке слово тричі повторювалося на машинописному аркуші, що його так необережна впустив обер-лейтенант Клосс.
— А ти не помилився? — насупився ротмістр.
— Напевно ні, пане ротмістр. — Коли вони були самі, не було вже необхідності називати його дядею. — Але найбільше за все, — мовив він далі, — мене тривожить щось інше; я ще не можу зрозуміти, що саме…
— А чому ти запитав Йоланту, — перебив його ротмістр, — чи вона вперше приїхала з Лондона на батьківщину?
— І це мене теж непокоїть. І ще дещо. Бачите, якраз тоді зайшов цей Пісарський. Я назвав його “королем шмуклерів”, а потім він сам говорив про пам’ятник невідомому шмуклерові. Ви пам’ятаєте? А Йоланта на це ніяк не зреагувала.
— Не розумію. А на що вона повинна була зреагувати?
— Це слово належить до окупаційного жаргону, пане ротмістр. Звідкіля вона його знала? Вона повинна була запитати, що це означає.
— Чи не занадто ти не довіряєш? Адже вони в Лондоні добре поінформовані, все про нас знають…
— Я офіцер контррозвідки і мушу не довіряти. Окрім того, ви звернули увагу на їхню розмову за сніданком?
— Чию розмову? Про що ти говориш?
— Пробачте, я не доповідаю, а просто думаю вголос. Так ось, старий за сніданком розмовляв з Йолантою, згадував щось про молоді роки, проведені з її батьком. При цьому розповів, як одного разу в Юраті він так заговорився з своїм Генриком, що обидва не помітили, як кудись поділася восьмирічна Йоланта. її розшукали тільки за допомогою поліції. Йоланта довго не могла цього згадати, нарешті пригадала, навіть додала якісь подробиці, а тоді Пшетоцький ляснув себе по лобі і, проклинаючи свій склероз, через який він плутає все на світі, сказав, що, по-перше, це було не в Юраті, а по-друге, не з Йолантою, а з якоюсь Басею Козеллувною.