— Пане Ріолетто, — звернувся він, — кілька днів тому бандити підклали бомбу під важливі військові об’єкти. Чи не змогли б ви…
— Так, так… — підхопив комендант.
— Мені потрібний, — сказав Ріолетто, — якийсь предмет або ж людина, що була на місці випадку.
— Щось схоже на це я вам дам, — промовив Бруннер. — Ось посвідчення вбитого есесівця, — простяг він конверт.
Тепер Клосс підійшов поближче — це вже переставало бути забавою. Він, правда, не вірив у можливості пана Ріолетто, але все-таки відчув якусь тривогу.
Ріолетто взяв у руку невеличку книжечку. Заплющивши очі, він заходився священнодіяти, причому надто демонстративно і надто довго, але саме це й заворожило присутніх. Нарешті він повернув посвідчення Бруннерові.
— Мені щось заважає, — тихо сказав він.
Довкола зашепотіли, потім знову запанувала тиша.
— Я не розумію, — відгукнувся комендант.
— Скажу ясніше, — промовив Ріолетто. — Мені хтось заважає. Тут, у цьому залі, — провадив він далі, — є людина, яка брала участь у нападі. Або організувала його…
Клоссові здалося, що тиша триває дуже довго. Кілька хвилин. Він усміхнувся і тут же побачив усмішку на обличчі Райла. Потім глянув на Пушке — опецькуватий німець був переляканий і не міг навіть приховати свого страху. Але чому саме він? Адже Клосс добре знав, Що пан Пушке не міг мати нічого спільного з диверсією на заводі.
— Хто ж це? — вигукнув, нарешті, Бруннер.
— Не знаю, — відповів Ріолетто, — поки що не знаю.
Потім усі почали випивати; як правило, такі прийоми кінчалися пиятикою, часто гості виходили на вулицю, і починалося полювання — дике, страшне, огидне… стріляли в людей, що нишком пробиралися попід стінами будинків, у вікна, де горіло світло…
Клосс пив з Бруннером, танцював з дружиною коменданта і ловив уривки фраз; адже він, власне, і прийшов сюди для того, щоб чути й запам’ятовувати. Бруннер розмовляв з комендантом — він обіцяв йому витягти з Ріолетто всі його знання, таємні й нетаємні, але комендант був тверезий і невблаганний.
— Пана Ріолетто, — сказав він, — ви можете тільки просити про допомогу. І просити ввічливо.
Клосс запам’ятав це. Запам’ятав він і обличчя молодого Глаубеля, гестапівця, призначеного в розпорядження Райла, а точніше, для його охорони.
— У мене є одна думка, — промовив Глаубель до коменданта.
Більше нічого Клосс не почув, але зрозумів, що з цим чоловіком треба рахуватися. Він був небезпечніший за Бруннера.
Цього вечора Клоссові довелося розмовляти ще з Райлом; це була важка розмова. Здавалося, що директора заводу цікавлять тільки жінки. Він говорив про них багато й охоче, згадуючи студентські роки, а потім сказав, що терпіти не може коньяку, і пішов шукати горілки.
Клосс бачив, як він, похитуючись, протискувався крізь юрму гостей. Якісь пари ще танцювали, але вже, напевно, ніхто не чув музики, часом проривалося кілька високих нот, та їх відразу заглушав гамір розмов, а потім знову лунав над головами голос коменданта. Дружина його, теж уже трохи напідпитку, взяла Клосса попідруч.
— Ходімо до нашого маестро, — прошепотіла вона йому на вухо. Він відчув на шиї її гаряче дихання.
— Мені дуже приємно познайомитися з вами, — сказав Ріолетто. Він був зовсім тверезий. — Адже ви не вірите в магічну науку.
— Маестро знає все, — втрутилася комендантова дружина.
— Авжеж, — відповів Клосс. — Сумніви мав інженер Райл, який висловлював їх надто голосно.
Одначе Клосса щось тривожило. Німкеня міцно стискала його лікоть, а Ріолетто пронизував його поглядом. Цього вечора Клосс випив чимало, і це позбавляло його звичної впевненості в собі. Він мусив бути пильним, контролювати кожен свій порух.
— Так ви не вірите, — повторив Ріолетто.
— Ну, скажіть же йому щось, переконайте його, — защебетала німкеня.
— Я не люблю, коли мене переконують, — сухо промовив Клосс.
— Боже, яка поважність! — розсміялася вона. — Але ви все-таки говоріть! Я хочу вас чути!
Ріолетто дістав з кишені піджака невеличку скляну кульку, загорнену в хусточку, і поклав її на столик.
— Вас звуть Ганс, Ганс Клосс, — сказав він. — Ви зовсім тверезі. Ви пили небагато і чудово володієте собою.
— О, так! — вигукнула дружина коменданта. — О боже, інженер Райл уже йде! — Вона кинулася до дверей, залишивши їх самих.
— Ви не хочете, щоб я говорив, — майже ствердно промовив Ріолетто.
— Якщо у вас є щось сказати… — Вони міряли один одного поглядами. Ріолетто схилив очі. “Нічого він не знає, напевно нічого не знає”, — подумав Клосс, і його, нарешті, огорнув холодний спокій. Він підвівся з стільця. — Моє життя, пане Ріолетто, — додав він, — таке просте, що ви в ньому не знайдете нічого цікавого…
— Можливо, — відповів престидижитатор, — можливо. — І в цю мить він побачив пана Пушке, що саме проходив повз них. — Прошу до нас, — погукав він, — може, вам я зумію розповісти щось цікаве…
— О, ні! — вигукнув Пушке. — Ні в якому разі! — І він квапливо рушив до дверей.
Було дуже пізно, коли Клосс залишав резиденцію коменданта. Він вийшов тоді, як Ріолетто прощався з господинею. Вона не помітила Клосса — була вже п’яна, і він сподівався, що вона забуде про нього… Звичайно, годилося станцювати з нею ще кілька танців, — це було цінне знайомство, — але йому вже бракувало сил — він не міг терпіти просторікування німкені. Бруннер стовбичив край вікна; опинившись на вулиці, Клосс побачив ще його обличчя.
Ніч була холодна, як це буває на початку травня. Клосс засунув руки в кишені, відійшов на кілька десятків метрів і зупинився за рогом, звідкіля чудово було видно вхід до резиденції коменданта. Невже Ріолетто приїхав машиною? Якщо так, то зробити, ясна річ, нічого не вдасться… Клосс чекав.
Нарешті він побачив високу постать престидижитатора. Ріолетто, ні разу не озирнувшись, ішов швидким кроком. Клосс обережно рушив за ним. На спорожнілій вулиці з’явився патруль; солдати зупинили Ріолетто голосним “Хальт!”, потім повернули йому документи і, стукнувши підборами, пішли далі. Клосс недбало козирнув, коли вони проходили повз нього… Він все ще йшов обережно, але престидижитатор, очевидно, навіть не підозрював, що за ним хтось може стежити. Він звернув у один із провулків; за кілька хвилин вони опинилися в районі, де у віллах мешкали лише німці. Клосс був здивований, він вважав, що Ріолетто зупинився в готелі…
Престидижитатор зупинився перед одним із будиночків, прочитав номер, підійшов до дверей і подзвонив. Клосс здалеку спостерігав за ним. Ріолетто чекав досить довго; нарешті двері відчинилися, і на порозі, в смузі світла, що падало з кімнати, Клосс побачив… Пушке. Він не міг помилитися! Пушке якусь мить постояв у дверях, а потім вони обоє зникли у віллі.
Що єднало цих людей? Коли Пушке побачив Ріолетто на прийомі в коменданта, він злякався або принаймні здавався переляканим, але, тим паче, в поведінці обох ніщо не свідчило про давнє знайомство, таке, що дає право робити нічні візити. Чи знадобиться на що-небудь така інформація? Чому Ріолетто сказав: “Той, хто брав участь у нападі на завод, знаходиться тут”? Кого він мав на увазі? Що він знає і що може сказати Бруннерові?
Повертаючись до центру міста, Клосс ставив собі ці запитання. Едвард мешкав на вулиці Валовій, п’ятнадцять, на третьому поверсі старої кам’яниці. Він уже спав, коли Клосс постукав у двері.
— Ти що, збожеволів? — запитав він. — Що сталося?
Клосс сів на ліжко й запалив цигарку. Він відпочивав, дивлячись на Едварда, який метушився по кімнаті; вчитель поставив воду й приготував сурогат чаю. Потім розлив у склянки каламутний напій.
— Що сталося? — повторив Едвард, коли сам нарешті сів.
— У мене є для тебе кілька доручень, — повідомив Клосс.
— Можливо, в тебе просто з нервами не гаразд? — твердо промовив Едвард. — Ти де був?
— На прийомі в коменданта. Є нові завдання.
— У чім річ?
— Якийсь Ріолетто, темний тип, очевидно, агент гестапо. Спробуй щось дізнатись. І заступник Райла, Пушке…