— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?
— Сідайте, будь ласка.
— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.
— Можна, — відповів Казик.
Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.
— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.
Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.
— Навіщо ви це робите? — запитав він.
Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.
— Є різні німці, — сказав він обережно. — Є й такі, котрим можна вірити.
Очевидно, він помітив на обличчі Казика сумнів, бо усміхнувся.
— А в тебе хіба є вибір? А хіба він є в мене після того, як я повернув тобі оцей аркуш? Моє прізвище Глаубель, — мовив він далі, — запам’ятай це прізвище. Ти гадаєш, що поміж нас нема таких, які хотіли б з вами співпрацювати? — Він засунув руку до кишені й витяг пожмакану газету. Це була “Зольдатен цейтунг” — нелегальна газета, призначена Для німецьких солдатів. На першій сторінці була вміщена карикатура на Гітлера. Казик глянув на карикатуру і подумав, що коли вже так сталося, то цього німця треба використати. Якщо його вдасться завербувати, то це буде перший серйозний успіх Казика.
У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.
Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.
Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.
Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.
— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.
— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.
— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.
Данка сіла обіч нього.
— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…
Данка занепокоєно глянула на нього.
— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.
Ріолетто розсміявся.
— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.
— Даруйте мені, пане Ріолетто…
— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…
— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.
— Панно Данко…
— Звідкіля ви знаєте моє ім’я?
— Я ж читаю думки… Ні, пробачте, я спитав у швейцара. Я вже знаю, що ви — нова секретарка Райла і що ви не німкеня. Скажіть, сьогоднішній вечір у вас вільний?
— А ви відгадайте самі.
Вони під’їжджали до заводської брами. Ріолетто раптово загальмував і сумно всміхнувся.
— Не щастить мені в цій країні, — промовив він. — Чи можу я хоч принаймні сподіватися?
Данка усміхнулася. В цьому італійцеві було все-таки щось принадне.
Коли вона зайшла до секретаріату, було вже три хвилини на шосту. Райл стояв у дверях свого кабінету й чекав на неї.
— Запізнюєшся, — сказав він. І додав різкішим тоном: — Де була?
— Обідала з Крисею, — не вагаючись, відповіла вона. — Це моя найкраща подружка. Треба ж нам, урешті-решт, хоч час від часу зустрічатися.
— Відмагання, — буркнув він.
Данка сіла до свого столу і витягла з сумочки пудреницю. Потім підправила помадою губи. Райл мовчки стежив за нею.
— Зараз сюди приведуть літнього чоловіка, — сказав він. — Це польський вчений. Нехай зачекає в моєму кабінеті. Завари йому каву, я скоро повернуся.
Данка через силу тамувала радість; тільки б він не повернувся надто швидко, тільки б устигнути сказати Пулковському кілька слів.
Пулковського привів есесівець: він залишився в секретаріаті, а Данка з ученим зайшли до кабінету. Вона мала буквально кілька секунд. Окрім того, ще й двері в секретаріат дівчина залишила напівпрочиненими, щоб не викликати в есесівця підозри.
— Інженер Райл зараз повернеться, — голосно сказала вона по-німецькому. — Вип’єте кави?
— Авжеж, — відповів Пулковський.
Данка подала йому чашку й нахилилася до нього.
— Пане доктор, — прошепотіла вона по-польському, — ми звільнимо вас, потерпіть ще кілька днів. Де вас тримають?
Вчений здивовано дивився на дівчину.
— Хто ви така? — запитав він.
— Це не має значення.
— У підвалі, в сусідньому будинкові, — прошепотів Пулковський. — Але цього не треба робити. Я мушу погодитись, бо моя дружина, ви розумієте, — голос його затремтів, — моя дружина…
У секретаріаті почулися енергійні кроки.
— Кава міцна, пане доктор, — сказала Данка по-німецькому. — Вам досипати ще цукру?
На порозі кабінету з’явився інженер Райл.
Едвард наказав йому прийти о дванадцятій. Казик зупинився перед під’їздом будинку номер п’ятнадцять і глянув угору. У вікні третього поверху він побачив на підвіконні горщик з квітами. Штора була трохи відтулена. Це означало, що все гаразд. Казик ще раз огледівся, але нічого підозрілого не помітив. О цій порі рух на вулиці Валовій був невеликий; проїхав якийсь рикша, кілька жінок стояло коло крамниці, діти бавилися на бруківці.
Казик був у доброму настрої, після вчорашньої пригоди на заводі Райла повірив у своє щастя. Йому й насправді поталанило — адже він, власне кажучи, міг уже сидіти в гестапо, не маючи ніяких шансів на порятунок. Тим часом він був на волі і міг навіть принести Едвардові цікаву звістку.
Можливо, якби він розгледівся трохи уважніше, то побачив би двох чоловіків, що стояли в сусідньому під’їзді, і одного на розі Польної, біля газетного кіоска. Але на перший погляд усе було цілком спокійно, і Казик енергійним кроком зайшов до під’їзду й зник на сходах.
Едвард зустрів його на порозі.
— Ти спізнився на вісім хвилин, — сказав він, — у нас залишається мало часу.
Радісний настрій Казика враз зник; так було завжди під час зустрічей з Едвардом. Вони зайшли до кімнати.
— Сідай, — промовив Едвард. — Ескіз приніс?
— Приніс, але в мене є щось значно краще, — відразу додав він.
— Зачекай. — Едвард поводився, як учитель у класі, котрий питає урок у погано підготовленого учня. — Оце брама… — уважно роздивлявся він ескіз. — Через скільки хвилин повз неї проходить вартовий?