Вона уважно спостерігала, як Ріолетто тасував карти. Він нічого не підозрював, обличчя його було зосередженим. Фокусник наказав їй витягти карту — нею виявився виновий король. Ріолетто, здавалося, був здивований, а Данка, побачивши винового короля, відразу подумала про Райла. Сьогодні ввечері, коли вона йшла з роботи, Райл уже не сказав нічого, він навіть не запитав, куди йде. Данка відчула немовби жаль до нього, але її одразу ж узяв сором. Вона не мала права його жаліти.
— Виновий король, — промовив Ріолетто. Він відкрив ще кілька карт і біля короля поклав жирову даму. — Ви симпатична дівчина, ведете важку гру, я, здається, не помиляюсь, правда? — Потім глянув у вікно. — Погано затулені штори, — сказав він. — З вулиці видно світло. Ви не боїтеся?
Саме цього вона й чекала, гадала, що він помітить це раніше. Вона підбігла до вікна. На вулиці вже панувала темрява, але крізь щілину в шторі Данка побачила трьох хлопців, що стояли на протилежному боці. Вже прийшли!
— От тепер добре, — мовив Ріолетто і далі розкладав карти. — Власне кажучи, цим захоплюються більше старі баби. А для мене годі долоні, очей, часом якогось предмета.
— Якого предмета?
— Чогось такого, що ви насправді дуже любите, що для вас дуже дороге.
Цієї миті пролунав різкий дзвоник.
— І все-таки, — сказав Ріолетто, — ми не будемо самі.
Данка відчинила двері. В кімнату вдерлося троє чоловіків. Перш ніж Ріолетто встиг відскочити до стіни і вихопити зброю, вони звалили його на підлогу. Один з них був у картатій жокейці, другий — з чорною пов’язкою на оці, третій — зі шрамом на щоці. Вони чимось скидалися на акторів, котрим звеліли загримуватись так, щоб їх легко можна було розпізнати. Чоловік у картатій жокейці вхопив Данку, кинув її на тапчан, а потім вправними рухами зв’язав і заткнув кляпом рота.
— Ти німецька шльондра, — мовив він. Двоє інших скрутили Ріолетто.
— Підеш з нами, — сказав чоловік зі шрамом і сховав до кишені маленького вальтера, якого Ріолетто завжди носив із собою.
— Стривайте, панове, — пояснив Ріолетто, — я італієць і окультист, я не втручаюсь у ваші справи.
— А зброю носиш, шпик гестапівський! — крикнув чоловік з пов’язкою на оці.
Вони виштовхали його з кімнати. Провели через подвір’я, а потім звивистими безлюдними вуличками околиці повели до шосе. Ріолетто знав, що досить перейти шосе, щоб опинитися в лісі. Чоловік у жокейці, який, напевно, був старший, щохвилини поглядав на годинник.
— Хутчій, хутчій, — повторював він.
— Що ви хочете зі мною вчинити? — запитав Ріолетто.
— Ми ліквідуємо тебе за співробітництво з гестапо.
Вони пішли швидше. Ріолетто зволікав, намагався відстати. Чоловік зі шрамом ударив його в спину прикладом.
— Не бийте мене! — вигукнув італієць. — Я хочу розмовляти з вашим командиром.
— А що б ти хотів сказати нашому командирові?
— Не твоя справа.
— Я з тобою, шпику, на брудершафт не пив, — сказав чоловік зі шрамом.
Вони вийшли на луг. У темряві перед ними блиснула світла смуга шосе. Хлопець у жокейці зупинився біля придорожнього куща. Ріолетто подумав, що якби вони хотіли його ліквідувати, то могли б зробити це раніше або просто в квартирі Данки. Тепер до шосе залишалося всього кільканадцять метрів, а вони чогось чекали, немовби не відважувались перейти безлюдної дороги. Хлопець зі шрамом знову глянув на годинник.
— Ходімо, — наказав він.
Вони вже були на узбіччі дороги, коли Ріолетто раптом почув гул мотора, а потім його засліпило яскраве світло фар. Машина, що наближалася, ввімкнула довге світло; пролунали постріли, хлопці залишили його на шосе і зникли в темряві. Все це тривало кілька секунд. Ріолетто через силу підвівся на ноги, машина, різко загальмувала. Італієць побачив німецьких солдатів, які вискакували з машини, а потім почув голос обер-лейтенанта Клосса.
— Вам пощастило, пане Ріолетто, — ми встигли якраз вчасно.
— Який чудесний збіг, — промовив італієць. — Який чудесний збіг, — повторив він. — Дякую вам.
— Про це ми поговоримо в мене, — сказав Клосс.
Клосс і Ріолетто сіли в машину поруч на задньому сидінні. Вони обидва мовчали, розуміючи, що їх чекає важка розмова. Чи здогадується Ріолетто? Чи можна йому довіряти? Чи є шанси на те, що вони порозуміються?
Машина зупинилася перед резиденцією абверу. У коридорах було порожньо, в кабінеті Клосса на письмовому столі горіла лампа, а на маленькому столику стояли пляшка коньяку і дві чарки.
— Було це так, — почав Клосс. — Фройляйн Данка зателефонувала до мене й сповістила про напад. Подумавши, я вирішив, що бандити намагатимуться доправити вас у ліс, і вирішив відрізати їм шлях. Це була єдина можливість урятувати вас.
— Прекрасний коньяк, — похвалив італієць, сідаючи в м’яке крісло. Вони ще нічого не сказали один одному, обидва мали підстави боятися, і обидва не були впевнені…
— Як вони виглядали? — запитав Клосс і простяг руку по записник.
— Хто?
— Ці бандити.
— Їх було кілька чоловік, — відповів Ріолетто.
— Скільки?
— Важко сказати, я був напівнепритомний.
— Обличчя? Характерні прикмети?
— Було темно, — промовив італієць. — Боюся, що нічого не зможу вам сказати. Ми неодмінно повинні про це говорити?
— Треба ж з чогось почати.
— З панною Данкою, звичайно, нічого не сталося?
— Ні, — усміхнувся Клосс.
— Я так і думав. — Італієць простяг руку по сигару. — Відкриємо карти?
— Можливо, ранувато? — сказав Клосс. Він підвівся, підійшов до дверей, раптово відчинив їх і знову зачинив. — Ці сигари, — вів далі Клосс, повертаючись на своє місце, — належать панові Пушке. Я дістав їх від нього в подарунок.
— Он як, — здивувався Ріолетто.
— Пан Пушке, — провадив Клосс, — чоловік надзвичайно цікавий. Це чоловік з багатою біографією. І в нього часом бувають прекрасні думки. — Він засунув руку в кишеню і подав італійцеві акуратно складені аркуші паперу. — Прочитайте це.
Ріолетто уважно прочитав зізнання Пушке, потім поклав аркуші на стіл і затягся димом.
— І що ви збираєтеся з цим робити? — запитав він.
— Тут усе правильно?
— Я не скажу вам ні “так”, ні “ні”, — відповів Ріолетто. — Що ви збираєтесь робити?
— Уявімо собі, — промовив Клосс, — що все було інакше. Старий агент англійської розвідки, пан Пушке, намагався завербувати чесного італійця Ріолетто до праці проти рейху. Але Ріолетто не погодився. Тоді Пушке наслав на нього бандитів, і тільки завдяки пильності обер-лейтенанта Клосса Ріолетто вдалося уникнути халепи.
— Мене такий варіант цілком влаштовує, — усміхнувся Ріолетто. — Але хто ви такий?
— Це безглузде запитання, — відповів Клосс. — Годі й того, що я ладний ризикувати.
— Я теж.
— Що ви думаєте про Пулковського? — Клосс знову наповнив чарки коньяком.
— Це козирний туз, — відповів Ріолетто. — А Пушке, — додав він, — бита карта. Зіграємо разом?
— Іншого виходу в нас немає, — сказав Клосс. — Варто випити за співпрацю союзників.
— Варто, — усміхнувся Ріолетто.
Гра наближалася до кульмінаційного моменту, карти були вже роздані гравцям. Клосс розумів, що коли навіть йому і вдасться виграти два робери, то найважчим буде третій. Чи Бруннер дасть себе пошити в дурні? Чи повірить, що його суперником у цій грі був опецькуватий німець, пан Пушке? Бруннер мав козирі, якими не можна було легковажити — в його лапах знаходилися Едвард і Казик. Клосс знав, що засада в квартирі на Валовій досі не знята, але туди, звичайно, ніхто не приходив. Едвард і Казик поки що мовчали, але ж гестапівці ще не починали їх допитувати по-справжньому. Клосс зважував усі варіанти, але все-таки передусім треба було визволити Пулковського. Вранці десятого травня Пулковський і Райл вирушають на полігон; необхідно підготувати операцію і заодно того самого дня ліквідувати справу пана Пушке. Боявся Клосс і за Данку: вона мала зникнути дев’ятого ввечері, тобто в останню хвилину. Ріолетто вважав, що вона повинна щезнути раніше. Вони й досі до пуття не знали, що відомо Бруннерові.