Дев’ятого травня Клосс зателефонував до штурмбанфюрера. Почувши в трубці його захриплий голос, обер-лейтенант відразу сказав, що вони повинні зустрітися — у нього є дуже важливі новини.
— Справді, Гансе? — промовив Бруннер. — Ти й справді хочеш почати говорити? — У його голосі не відчувалося захоплення.
Коли Клосс зайшов до кабінету штурмбанфюрера в гестапо, Бруннер був не сам. Обіч нього сидів Глаубель. Вони обидва дивилися на Клосса з напруженою увагою.
— Викладай, що там у тебе, — почав Бруннер.
— Не квапся, не квапся, Отто. Як там твоя засада?
— Я казав, — втрутився Глаубель, — що треба було ще почекати. Цей Оконь сам би мені все розповів.
— Дурниці! — пирхнув Бруннер. — Там сидять спеціалісти, любий мій. Оконя не було — і крапка. Почекаємо ще якийсь день і візьмемо дівчину. — Бруннер уважно дивився на Клосса, але нічого прочитати на його обличчі не зміг.
— Можете її взяти, — спокійно сказав Клосс. — Але це плітка.
— Плітка! — схопився Бруннер. — А де ж щупаки? Ти ходив за цією дівчиною, Гансе, не відмагайся. Що ти знаєш?
Клосс дістав сигару.
— Бачиш, Бруннер, — промовив він, — я хотів би мати гарантію в тому, що це буде не тільки твій успіх.
— Хочеш мати підвищення?
— Можливо, — відповів Клосс.
— Хочу тебе попередити, — голос Бруннера звучав твердо, — що в нашого приятеля Глаубеля є концепція, яка могла б тебе особливо зацікавити.
— Жартуєш, — сказав Клосс, але все-таки відчув легку тривогу. Ні, супротивника недооцінювати ніколи не можна. — Що б ти сказав, — спокійно провадив він далі, — про такого собі пана Пушке?
— Пушке? — здивувався Бруннер і глянув на Глаубеля. — Що ти на це скажеш?
Глаубель стенув плечима. Пушке ніколи його не цікавив.
— У мене є інтересні матеріали, — тим часом говорив Клосс. — Немає сумніву, що саме Пушке давав ворожій розвідці інформацію про завод Райла. Вчора він пробував завербувати одного італійця на прізвище Ріолетто.
Клосс говорив і стежив за їхніми обличчями. Вони обидва були захоплені зненацька і обидва відчували себе обдуреними. Як вони зреагують? Чи захочуть заарештувати пана Пушке негайно? Клосс глянув на годинник. Ріолетто повинен встигнути, вони все обміркували докладно, але все одно риск був великий.
— Заарештуєш Пушке? — запитав він.
— Подумаю, — буркнув Бруннер. — Я не люблю поспішати.
Клосс засунув руки в кишені, долоні у нього спітніли. Він знову подивився на стінного годинника. Зараз Ріолетто повинен бути в квартирі Пушке. Він залишить там кілька компрометуючих документів: повідомлення про виїзд Райла на полігон, план розташування заводу…
— Я радив би тобі взяти цього чоловіка негайно, — сказав він.
— Я завжди дуже цінував твої поради, Гансе, — усміхнувся Бруннер. — Не забуду, що ти мені допоміг.
— Дякую, — промовив Клосс. — Ти дозволиш мені доповісти про це й моєму шефові?
З резиденції гестапо він вийшов увечері. На нього чекала ще зустріч з Данкою, а потім ніч перед операцією. Клосс не любив таких ночей. В такі моменти він проклинав свою роботу, яка не давала йому права особисто брати участі в операції, самому боротися зі зброєю в руках.
На Баштовій вулиці він побачив Ріолетто. Італієць чекав на нього коло вітрини квіткового магазину.
— Усе гаразд? — запитав його Клосс.
— Огидна робота, — відповів Ріолетто. — Пушке повернувся додому на кілька хвилин раніше… Краще б він захищався, а то тільки кричав, пронизливо кричав. Але це тривало всього кілька секунд…
— Так, гидка робота, — ствердив Клосс. — Тепер підготуйтесь до розмови з Бруннером. Вона буде нелегкою.
Ріолетто кивнув.
— Знаю. Я до цього звик. Коли вже нарешті скінчиться оця війна?
— Коли-небудь скінчиться, — відповів Клосс.
— Я за фахом хімік, — сказав Ріолетто, — і хотів би знову бути тільки хіміком.
Швидко темніло. На околиці було безлюдно, навіть патрулі з’являлися тут рідко. Клосс пройшов до покинутої майстерні на кілька хвилин раніше, сів на купу залізяччя і відпочивав. Як добре, що настав цей останній вечір. Данка повернеться в загін… Ще тільки завтрашня операція,
Данка прибігла засапана.
— Я думала, що спізнюся, — почала вона, — і тебе вже не застану. Райл не хотів мене відпускати, немовби здогадувався, що більше ніколи мене не побачить.
— За тобою ніхто не стежив? — запитав Клосс.
— Ні, — досить невпевнено відповіла Данка. Зараз вона пригадала, що, звертаючи з Польної на Огродову, побачила ззаду постать чоловіка, що видалася їй знайомою. Потім його вже не стало, але треба було трохи попетляти по місту, коли вона не мала твердої впевненості.
— Підеш до Марціна, — сказав Клосс. — Просто звідси підеш до Марціна і ще раз перевіриш, як підготовлено операцію. Центр виносить тобі подяку.
— Дякую, — прошепотіла Данка. — А що ви зробите з Райлом?
Клосс не встиг відповісти. Спочатку почувся шурхіт, а потім необережно зачеплене кимось залізяччя впало на землю. Він різко обернувся і побачив Глаубеля, котрий стояв з пістолетом напоготові.
— Руки вгору, Клосс! І ти теж! — Гестапівець обережно наближався до них. — Вище ручки, — примовляв він, — вище! Так я й сподівався, я ніколи не помиляюсь… Я викрив тебе, Клосс…
Клосс блискавично кинувся на землю. Падаючи, він ухопив якусь дошку і жбурнув нею в Глаубеля. Гестапівець вистрілив, але схибив. Клосс вибив у нього з руки пістолет, обидва впали на землю. Все це тривало кілька секунд, та Клоссові здавалося, що минула вічність. Глаубель був сильний і спритний. Він вирвався і стрибнув до брами. Клосс миттю підняв пістолет, пролунало два постріли — його і Данки. Глаубель повільно опускався на землю…
— Іди вже, — сказав Клосс, — іди хутчій до Марціна. Пам’ятай — завтра о дев’ятій ранку.
Виїхали вони вчасно. У відкритому військовому автомобілі, під охороною гестапівців. Стояла чудова днина. Шосе йшло через ліс, потім вискакувало на узгір’я, оточене внизу вже зеленими, покритими легеньким туманом лугами. Пулковський статечно сидів обіч Райла і дихав на повні груди — він давно вже не бачив лісу й лугів, багато місяців був позбавлений простору й повітря.
— Протягом трьох днів, — сказав Райл, — ми все закінчимо.
— Чи випустили мою дружину? — запитав Пулковський.
Райл мовчав. Він повинен був сказати: “Так, звичайно, її випустять відразу, тільки-но закінчаться випробування”, але дивився просто в вічі польському вченому і слова застряли у нього в горлі. Райл пригадав, що Данка сьогодні вранці не прийшла в контору, а вчора навіть не попрощалася з ним, і його огорнула тривога: щось, напевно, трапилось. Можливо, її заарештували?
Машина пішла швидше, — вони знову наближалися до лісу, — і зненацька різко загальмувала. Попереду вони побачили шлагбаум. Двоє німецьких жандармів підходили до машини.
— Документи! — звернувся один із них.
— Я ж наказав, щоб нас не затримували! — крикнув Райл.
Есесівці з охорони позлазили з машини, один із них заверещав на жандарма:
— Підніми шлагбаум, бовдуре!
Цієї миті пролунали постріли. Жандарми впали на землю і відкрили вогонь. З узгір’я біля шосе застрочив кулемет. Есесівці осунулися в канаву, жоден з них не встиг і вистрелити. Шофер уткнувся головою в кермо, по скроні побігла струминка крові. Райл вихопив з кишені пістолет, відвів запобіжник і раптом побачив Данку. Вона спускалася з узгір’я, тримаючи в руках автомат. Райл відчув удар, який зовсім не віддався болем, а потім почув ще голос Данки: “Не стріляти!”
— Ви вільні, докторе Пулковський, — промовила Данка, підходячи до машини. Вона дивилася на Райла, на обличчі якого застиг безмежний подив.
Саме в цей час о дев’ятій тридцять ранку, в квартирі на третьому поверсі по вулиці Валовій, п’ятнадцять, пролунав дзвоник. Двоє гестапівців, котрі за столом грали в карти, схопилися на ноги і витягли з кишені пістолети.