— Тільки спокійно, — попередив один із них, звертаючись до Едварда й Казика. — Застрелю, якщо спробуєте викинути якогось коника.
Едвард з величезною тривогою дивився на двері. Невже це хтось із його людей? Не може бути, адже всіх, напевно, попередили, бо ніхто сюди не з’явився. То хто ж це? Гестапівець ударив його кольбою в спину і наказав відчинити. Едвард поволі повертав ключ у замку, потім, весь час відчуваючи спиною доторк металу, прочинив двері. На порозі стояв листоноша.
— Тут мешкає пан Едвард Каня? — запитав він.
У цю мить гестапівці з грюкотом зачинили двері. Листоноша побачив двох озброєних чоловіків.
— Панове, що сталося? — вигукнув він. — Я приніс посилку для пана Кані.
— Давай її сюди, — сказав один з гестапівців.
Листоноша подав йому велику картонну коробку з старанно написаною адресою.
— То я вже піду, — промовив він. — Прошу тільки розписатися мені в одержанні.
— Лишишся тут, — твердо сказав гестапівець.
— Панове, у мене листи.
— Почекають, — відповів німець. Він узяв посилку, поклав її на столі, заходився зривати мотузку, потім папір.
— Лягай! — шепіт листоноші прозвучав, як крик.
Цієї миті страшний вибух струсонув кімнату. Навкруги стало темно. Почувся тріск меблів і брязкіт скла. Казик, Едвард і листоноша, чорні й скривавлені, вибігли па майданчик сходів. З квартири валив дим.
У кабінеті обер-лейтенанта Клосса, в резиденції абверу, задзвонив телефон. Клосс підняв трубку.
— У вас на руці довга лінія життя, — почув він голос Ріолетто. — Поздоровляю! Сподіваюсь невдовзі з вами побачитись. Ви зможете зустрітися з своїми друзями…
Клосс усміхнувся й поклав трубку. Він підійшов до вікна. Виграно новий раунд. А скільки їх ще чекає попереду?
ПАРОЛЬ
лосс розплющив очі і майже відразу замружився — його засліпило яскраве світло. “Що це за бункер? — майнула думка. — Як я тут опинився?” Він уявив собі вологі шерехаті бетонні стіни бункера. Скортіло торкнутися їх рукою. Та відразу ж у лівій руці відчув гострий біль, гаряча хвиля вдарила в голову. Клосс знову знепритомнів.
Коли він за кілька годин чи, можливо, хвилин отямився і поволі, напружуючись, розплющив очі, вже не треба було мружитись.
“Певно, зайшло сонце”, — подумав Клосс. Крізь вузьку щілину він бачив невиразні контури предметів, та ніяк не міг збагнути, що саме бачить. “Якийсь дивний краєвид”, — майнуло в голові. Він пригадав, що знаходиться в бункері, але так і не зрозумів, як сюди попав.
— Обер-лейтенанте Клосс, — долинуло до нього. Він не помилявся, це був жіночий голос. Але звідкіля жінка в бункері? Ні, це, звичайно, не жінка, це його ординарець Курт.
— Курт, — покликав він, та голосу свого не почув.
— Обер-лейтенанте Клосс, — знову почувся той самий жіночий голос. Вона, певно, стояла позад нього, треба тільки обернутися, щоб її побачити. Але чому так важко повернутися?
І раптом Клосс побачив обличчя жінки просто перед собою. Це було геть незрозуміло. Він бачив її крізь вузьку Щілину перед самісінькими очима — отже, вона мусить бути по той бік бункера, а чути її так, ніби вона зовсім поруч. Щось з’явилося між його очима і невиразною постаттю жінки. І він одразу ж відчув приємний холодний доторк. Клосс знав — це жіноча рука. Він побачив себе. Коли це було — років п’ятнадцять тому, а може, й більше? Він хворів тоді на скарлатину, лежав у кімнаті з позавішуваними вікнами і чекав на щось. Нарешті прийшла мати, поклала йому на чоло свою холодну руку, і він тоді знав, що саме на це й чекав.
— Мамо, — хотів сказати, незважаючи на розпухлі губи, — я дуже хворий, мамо. — Але знав, що це надто важко…
Перед очима знову з’явилася жінка. І раптом йому захотілося сміятися. Клосс зрозумів, чого йому здається, що він у бункері і дивиться на світ крізь вузьку щілину. У нього просто забинтована голова, і тільки очі лишалися відкриті. А жінка, що схилилася над ним, не його мати. Це молода, вродлива дівчина. З-під білого чепця з червоною каймою виглядають чорні пасма волосся.
— Як ви себе почуваєте, обер-лейтенанте Клосс? Ви можете відповідати? — почув її голос.
Він зрозумів, що вона казала, хоч водночас усвідомив собі — слова ті були сказані іншою, якоюсь чужою мовою. Іншою мовою говорила до нього мати, іншою мовою щойно мислив він сам. Але ж він чудово зрозумів, що ця жінка говорила до нього? До нього? Дивно, адже вона зверталася до якогось обер-лейтенанта Клосса. А він же не обер-лейтенант Клосс, він Сташек Мочульський, йому дев’ять років, і він тяжко хворий на скарлатину…
Клосс почув чи скоріше відчув, що жінка йде. Побачив перед собою вузьку смужку підвіконня, а під ним кілька секцій радіатора. Почав їх лічити — одна, дві, три…
І знову через кілька годин, а може, й днів, він почув якісь голоси. Не розплющуючи очей, він торкнувся обличчя долонею і не відчув пов’язки. Поволі розплющивши очі, Клосс побачив чоловіка в білому халаті, накинутому на мундир, а обіч нього ту саму дівчину з непокірливим волоссям, що вибивалося з-під чепця. Золоте пенсне на носі чоловіка забавно підстрибувало при кожному русі його голови.
— О, я бачу, що наш обер-лейтенант приходить до тями, — промовив чоловік.
— Де я? — запитав Клосс.
— У шпиталі в Вісбадені, обер-лейтенанте Клосс.
— Як я тут опинився?
— Розбомбило ваш поїзд, — відповів лікар. — Вам ще добряче поталанило — живими лишилося всього двадцять чотири чоловіки, а вас майже не поранило.
— Але в мене все болить.
— Удар, легка контузія, можливо, струс мозку. Вас не млоїть?
— Ні, тільки ніяк не можу збагнути, як я опинився в цьому поїзді.
— Із знайдених при вас документів виходить, що ви їхали до Франції.
— Ви весь час говорили про Париж, — втрутилася медсестра. — Про каштани на майдані Пігаль.
— Про каштани? — зацікавився лікар.
— Що я ще казав? — спробував підвестися Клосс, але гострий біль під лопаткою змусив його знову опуститися на подушку.
— Спокійно, — зауважив лікар. — У вас усі кістки цілі, але багато потовчених місць. Вас знайшли за двадцять метрів від насипу — очевидно, відкинуло вибуховою хвилею.
— Що я ще казав? — допитувався Клосс.
— Якісь дурниці, — байдуже відповіла медсестра. Половини я геть не зрозуміла, бо ви говорили чужими мовами.
— Не хвилюйтеся, будь ласка, — заспокоїв його лікар. — Це нормальне явище при струсові мозку. Але можу вас запевнити, пане обер-лейтенант Клосс, що ви не виказали жодної військової таємниці, а коли б навіть ви що-небудь і сказали, то все одно ніхто б нічого не зрозумів, бо пошкодження, які ви дістали, пов’язані з розладом мови.
— Відколи я вже тут? — поцікавився Клосс.
— Три дні. А через два тижні ми пошлемо вас на комісію. Але після неї на багато не важте. Підете на фронт.
— Я хочу піти, — відповів Клосс, — мене направили в частину, я мушу вже там бути.
Лікар знизав плечима, золоте пенсне знову стрибнуло в нього на носі. Він поправив його лівою рукою, і тільки тепер Клосс помітив, що замість правої руки в нього звисає порожній рукав.
— Буде так, як ви хочете, — відповів лікар. — Сестро, з завтрашнього дня давайте пацієнтові посилену дієту — він мусить набратись сил, перш ніж дістанеться до своєї частини. — Лікар повернувся на каблуках і рушив до дверей. За ним подріботіла медсестра.
Клосс розгледівся по палаті. Чотири однакові білі ліжка, всі, крім одного, — зайняті. Поранені лежали забинтовані, як мумії, в одного нога була підвішена на витяжці. Чулося його розмірене дихання або хропіння, яке тільки й порушувало тишу.
Клосс заплющив очі, намагаючись пригадати те, що сталося три дні тому. Поїзд. Так, він пам’ятає м’яке купе, блакитнуваті сутінки, якогось офіцера, що лежав, зручно розкинувшись на канапі. Полковнику Клосс назвав своє прізвище, той також відрекомендувався. Що він сказав? Яке назвав прізвище? Не може згадати, хоч лусни. Якась банальна розмова. Полковник ґречно почастував його сигарою. Він не міг заснути, і тому товариство молодого обер-лейтенанта, напевно, його тішило. На думку полковника Тіде, Клосс тільки тепер пригадав, що саме так його звали, дуже багато молодих офіцерів замість фронту посилають в окупаційні війська. Полковник Тіде вважав, що це помилка, що цих молодих офіцерів кривдять, бо тільки на фронті можна набратися бойового досвіду і швидше зробити кар’єру. Клосс у всьому з ним погодився…