— Моє прізвище Ормель, — сказав чоловік, так само усміхнувшись. — Я буду радий, якщо ви, пане лейтенант, вип’єте зі мною чарочку коньяку. Я тут третій день і вже знаю, що вино тут гидке, але коньяк… — Він ляснув пальцями, намагаючись привернути увагу кельнерки, яка проходила мимо. — Два коньяки, будьте ласкаві! — гукнув Ормель. — Довоєнних, — додав він і розсміявся, вважаючи це гарним жартом.
Тільки тепер фон Ворманн помітив: те, що він вважав за усмішку, було гримасою, зробленою рукою недосвідченого хірурга. Придивившись уважніше до Ормеля, він побачив шрам у лівому куточку рота — дуже туго натягнута складка шкіри створювала враження постійної усмішки.
— Моє прізвище фон Ворманн, — відповів Ерік, — і, правду кажучи, я люблю самотність. А коньяку з вами не вип’ю, ви даремне поквапилися з замовленням.
— Ну що ж, тоді я вип’ю сам, — мовив Ормель. Він підсунув фон Ворманнові коробку з цигарками і, побачивши, що Ерік не звернув на це уваги, взяв цигарку і запалив сам.
— Ви приїхали сьогодні вранці, правда?
— Я бачу, що від вас нелегко відкараскатися, — сказав Ерік, поправивши монокль. — Ну й що з того?
— Ви їхали через Париж?
— А іншої дороги сюди й немає.
— Сподіваюсь, у вас було трохи часу, щоб познайомитися з Парижем.
— Ви вважаєте, що це місто дуже цікаве?
— У Парижі, — відповів чоловік, дивлячись Ерікові прямо в очі, — найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.
— Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль? — повторив фон Ворманн. — Можливо, але чому ви неодмінно вирішили сказати про це мені?
Ормель вибухнув сміхом. Цей сміх видався Ерікові якимось нещирим, вимушеним.
— Коли б ви побули у Франції довше, то знали б, що на майдані Пігаль найкращі не каштани, а… — Він зробив рух, ніби хотів щось шепнути фон Ворманнові на вухо.
Ерік зупинив його.
— Я здогадуюсь, що ви хочете мені сказати, але мене зовсім не цікавить, чим славиться майдан Пігаль.
Офіціантка поставила перед ним дві чарки коньяку. Ормель хильцем ковтнув одну, потім другу і швидко підвівся.
— Мені було вельми приємно познайомитися з паном лейтенантом. — Він зробив паузу, ніби чогось чекав. Фон Ворманн подумав, що він чекає руки, але зовсім не збирався зробити йому такої ласки і тільки холодно кивнув.
Дивлячись у дзеркало, що висіло навпроти його столика, він помітив, як Ормель, розплатившись коло буфету з офіціанткою, швидко попрямував до дверей. Фон Ворманн подумав, що непогано було б піти й побачити, куди так спішить чоловік, який всього п’ять хвилин тому ладний був вести з ним довгу й безглузду розмову про якісь каштани на майдані Пігаль.
Вийшовши з казино, Ерік мусив якийсь час звикати до темряви. Вулиці містечка зовсім не освітлювались. Тільки через кілька секунд він помітив постать чоловіка, що швидко віддалявся. Ерік рушив за ним.
Ормель ішов швидко, не оглядаючись. Раптом він зник. Фон Ворманн трохи почекав. Спробував запалити цигарку, що було не так легко зробити на сильному вітрі. Нарешті закурив. Ерік запам’ятав місце, де зник чоловік з робленою усмішкою і зляканими очима. Він побачив велику сіру віллу з залізною огорожею, темну, як усі будинки в місті. Крізь вікна, щільно зачинені віконницями, долинали музика й гомін людей. Ерік повернувся і побачив над хвірткою напівкруглу табличку “Пансіонат “Ле Труа”.
Жанна Моле, власниця пансіонату “Ле Труа”, про який поміж мешканців Сен-Жіля йшла недобра слава, проводжала останніх гостей. Дуже неохоче виходив молодий двадцятидворічний льотчик з дитячим, вкритим пушком обличчям, рум’яним, як у дівчини. Але Жанна спекалась і його, вирвавшись із обіймів і делікатно випхнувши льотчика надвір.
Потім підійшла до дзеркала, глянула на своє сіре від утоми лице. Так, їй, напевно, таки доведеться сходити до косметички.
“Якщо вдасться напад на тюрму, — помислила вона чисто як жінка, — поїду в Гавр і витрачусь на найкращу косметичку”.
З величезним полегшенням Жанна подумала про те, що зараз піде у ванну і гарячою, ба навіть найгарячішою водою, змиє з себе разом з гримом бруд спілкування з людьми в ненависних мундирах, липкість рук, що обмацували її, огидність хтивих поглядів. І в цю мить вона згадала, що в кімнаті, звідкіля долинала музика, лишився ще один. Глянувши в дзеркало, Жанна зробила на обличчі посмішку й натиснула на ручку. Побачивши її, капітан саперів підхопився.
— Нарешті, Жанно, я чекаю на вас цілу вічність!
Не був, ой, не був взірцевим екземпляром північної раси цей капітан, що його прізвище вислизнуло в молодої жінки з пам’яті і про якого вона знала тільки те, що він будує другу лінію укріплень Атлантичного валу. Тільки заради цього вона дозволила йому лишитись довше, а не заради його лисої, як коліно, голови, обвислих, як у бульдога, погано виголених щік і коротких кривих ніг. Це знайомство може бути корисним. Центр напевно зацікавиться другою лінією укріплень, а з цього малого свинтуса з вічно спітнілими долонями вдасться щось витягти.
Жанна спритно звільнилася від його обіймів і, присилувавши себе, ніжно погладила капітана по шершавій щоці.
— Ми мусимо поговорити про деякі справи, капітане. Для цього я дозволила вам лишитись.
— А я гадав… — зітхнув він і облизав язиком губи.
— Я б на вашому місці не втрачала надії, — розсміялася вона, — але справи перш за все. — Жанна відчинила велику шафу з дзеркалом, дістала з полиці загорнутий у газету купон квітчастої матерії. — Я привезла спеціально для вас із Парижа. Подобається?
— Ви мені подобаєтесь, — він жадливо поцілував її руку.
— Скільки років вашій дружині? — присадила вона капітана.
— За сорок.
— Вона худа чи гладка?
— Значно огрядніша за вас.
— Ну, тоді матерія їй сподобається. Повинні бути ще Й духи. Які вона любить?
— Ті, що й ви.
— О, це коштуватиме дорожче, але для вас, певна річ, у мене відкрито кредит. Ви ще звідси не від’їжджаєте?
— Ну, що ви! У мене тут роботи ще на півроку. А коли б ваша ласка, я лишився б тут назавше. — Він спробував знову обійняти її.
— Що ви, капітане! — спинила його Жанна. — Ви, як і кожний справжній мужчина, страшенний брехун.
— Жанно, — прохрипів він, нахиляючись до неї.
Вона непомітно для нього натисла черевиком кнопку дзвінка, сховану під килимом. Пересилюючи огиду, дозволяла себе цілувати. Коли, нарешті, з’явиться та Марлена?
Та ось у двері постукали, і на порозі з’явилася огрядна служниця.
— Мадам, привезли рибу.
— Проведи пана капітана, — сказала Жанна, поправляючи волосся.
— Завжди нам щось перешкодить. До завтра, Жанно.
Стомлена Жанна впала на крісло, чекаючи, поки за ним зачиняться двері. Потім підійшла до вікна і, переконавшись, що капітан саперів нарешті пішов, піднялася нагору.
Генрі відчинив двері, перш ніж вона встигла постукати. У зубах він тримав чорну погризену люльку.
— Ну що? — запитав він.
— Небагато, — відповіла Жанна, — роботи тут у них щонайменше на півроку. Вона підійшла до умивальника, вмилася. — Дай мені цигарку, — звернулася вона до чоловіка в мундирі організації Тодту, який похмурий сидів край вікна. — Ти бачився з ним? — спитала його, коли давав припалити.
— Жан-П’єр провалив справу, — пояснив Генрі. — А тепер карається.
— Що значить провалив? — здивовано спитав Жан-П’єр. — Я його знайшов — молодий. Щоправда, той мав бути обер-лейтенантом, а цей тільки лейтенант, та ніхто більше в Сен-Жіль не приїхав, я перевірив.
— Він не відповів на пароль? — здогадалася Жанна.
— Я назвав пароль не тому, кому треба було. Якщо він здогадався, в чому річ…
— Ти гадаєш, що він помітив?
— А дідько його знає, такий собі дженджик з моноклем. А серйозний — страх. Навіть не посміхнеться. Я хотів йому розказати, що роблять дівчата на Пігаль, але він дав мені зрозуміти, що його це не тішить. І взагалі він не хотів зі мною говорити.