— Певно ж, не даром, так, Ворманне?
— Ганс Клосс, коли твоя ласка. На кого ти працюєш? Тільки ти ж розумієш, що коли я згоден співробітничати з англосаксами, то це не означає, що я працюватиму з більшовиками.
— Вони ж союзники, — пояснив Клосс. — Він усе ще не міг збагнути, куди хилить фон Ворманн.
— Фі, — фиркнув той, — поки що союзники. Отже, по-перше, я хочу знати, на кого працювати, по-друге, з ким контактуватись тут, а по-третє… — Він знову знизив голос: — Про третє питання ми поговоримо через деякий час.
— Ти поводишся так, ніби працюєш в абвері з учорашнього дня. Невже ти гадаєш, що я що-небудь скажу?
— У тебе немає іншого виходу.
— Міг би й знайтися.
— Тікати, покинути все під три чорти? Ти не схожий на людину, яка відступає напівдорозі. Окрім того, твої керівники будуть невдоволені, якщо ти замовкнеш саме зараз, у найпотрібніший момент. Вторгнення — справа місяців, а можливо, й днів.
— От ти сам собі й відповів на свої питання. Ти певен, що я працюю на англійців?
— А на кого ж іще ти міг би працювати? — усміхнувся Ерік і розлив коньяк у чарки. — А тепер, мій любий, перейдемо до третього питання. Наш родинний маєток під Інстербургеном вимагає чималих коштів. Його треба поставити на ноги в інтересах самої Німеччини. Тому мені потрібні десять тисяч доларів. Відразу. Назвемо це першою сплатою.
— Отже, просто шантаж?
— Гидке слово, Гансе. Фон Ворманни ніколи не бруднили рук шантажем. Це просто гонорар. Адже ти теж не працюєш даром? Я гадаю, що міг би стати в пригоді так само, як і ти.
— Дорого себе цінуєш.
— Так само дорого ціную й тебе. Ти вважаєш, що не вартий таких грошей?
— Це можуть сказати тільки ті, хто мною командує
— Даю тобі тиждень, або ні — десять днів. За цей час ти повинен дістати гроші. А тоді поговоримо про решту суми.
— А якщо я не дам тобі грошей?
— Ну що ж, тоді мені не лишиться нічого іншого, як повідомити про все Елертові. Але запевняю тебе — це крайність. Мені було б дуже неприємно і жаль робити це. За твоє здоров’я, Гансе, — він підняв чарку. — Ага, ще одне. На той випадок, коли б ти захотів мене ліквідувати, ну, скажімо, якби мене переїхав якийсь автомобіль або застрелили французькі партизани, я вирішив себе застрахувати. Ось тому я написав детальний звіт про нашу розмову і віддав у надійні руки. А зараз давай вип’ємо за наше майбутнє співробітництво. Не п’єш? Важко, ну тоді я вип’ю сам. Тепер я відповів тобі на запитання, яке ти мені поставив на початку нашої бесіди. Ти питав, де в Сен-Жілі можна розважитись? Раджу тобі піти в пансіонат “Ле Труа”. Туди ходять усі наші офіцери, я теж часом туди заглядаю. Скажу тобі ще, що чоловік, який так необережно назвав мені пароль, теж бував там. Але будь обережний. Пансіонат “Ле Труа” відомий і полковникові Елерту.
Клосс поволі пив коньяк, придивляючись до худих, кістлявих пальців фон Ворманна, які барабанили по мармуровій плиті столика.
— Я, мабуть-таки, скористаюся твоєю порадою, — сказав він. Потім вирішив підлеститися до Ворманна. — Ти небезпечний противник, Ерік. І ти, напевне, маєш рацію. У мене справді немає іншого виходу, як піти з тобою на згоду. А коли йдеться про суму…
Фон Ворманн перебив його на півслові:
— Не пробуй зі мною торгуватись, любий мій. — Він підвівся. — Ти мусиш добре все обміркувати, тому я тебе лишаю самого. — Він статечно, по-прусському кивнув. — Прощавай, Гансе. Сподіваюсь, що завтра ми зіграємо з тобою в більярд.
Клосс нарешті лишився сам. У казино панував гамір. Хтось поставив платівку. В куточку п’яні танкісти горлали баварських пісень. Він покликав кельнерку, щоб розрахуватись, але виявилось, що елегантний фон Ворманн уже заплатив.
Клосс вийшов на темну вулицю, в обличчя вдарило холодне повітря. Падав лапатий мокрий сніг і танув, ще не торкнувшись землі.
Йому відчинила огрядна служниця, вусата, як гусар, взяла в нього шинель і кашкет і жестом показала на засклені двері, з-за яких долинав хрипкий звук патефона. Коли Клосс з’явився в дверях салону, ніхто не звернув на нього уваги. Жанна Моле про щось жваво розповідала трьом капітанам, а ті реготали, якийсь штурмфюрер СС намагався розстебнути сукню звабливій жінці, а молоденький лейтенант військово-повітряних сил самотньо танцював фокстрот, щоразу чіпляючи стільці.
— О, прийшов хтось новий, — помітила Жанна і підійшла до Клосса з чаркою. — Будь ласка, відрекомендуйтесь, налийте собі й сідайте. — Вона була п’яна й ледве трималася на ногах.
Клосс поцілував її в руку.
— Мій приятель, — сказав він, — порадив завітати до вас.
— Це найвеселіше місце в Сен-Жілі, — гаркнув молоденький льотчик прямо на вухо Клоссові.
— Якби не Жанна, — обняв Клосса в пориві п’яної розчуленості саперний капітан, — тут можна було б здохнути з нудьги. Хай живуть милі французькі жінки, панове!
Тим часом Жанна присіла до Клосса.
— Ви нещодавно приїхали? — щебетала вона. — А дружина в вас є? Дружина, якій купують французькі духи і яку зраджують у Франції? Духи дістану вам я, а щодо зради… — Жанна пригорнулася до нього. — Потанцюємо?
У Клосса замакітрилося в голові. Він уже чимало випив цього вечора, а темп, у якому спорожнялися пляшки в пансіонаті “Ле Труа”, ошелешив навіть його. Він помітив, що кудись зникли есесівець з білявою дівчиною, а на їхньому місці на канапі хропів через ніс молоденький льотчик. Один з капітанів, підійшовши до Клосса, сказав, що він, як новачок, може лишитися тут до ранку.
— Це ніби хрещення в Сен-Жілі, — сміявся капітан. — Кожен з нас скуштував цього, крім оцієї мавпи, — він показав на лисого саперного капітана, що стояв зараз навколішках перед Жанною і благав: “Ви мені обіцяли!”
Було далеко за північ, коли гості почали розходитися.
— А ви не хочете залишитися, обер-лейтенанте? — пригорнулася до Клосса Жанна.
Сапер з ненавистю глянув на Клосса.
— Чому він? Ви ж обіцяли…
— Терпіння, капітане. До побачення, панове, сподіваюсь зустрітися з вами завтра.
Тільки коли за ними зачинилися двері, Жанна відпустила руку Клосса. Вмить від її п’яної веселості не лишилося й сліду.
— Так буде краще, — сказала вона. — Хай думають, що ти мій коханець. — На превелике здивування Клосса, вона була зовсім твереза. — Дай мені цигарку. Ну що, твої сумніви розвіялися? — А коли він кивнув, Жанна показала на сходи. — Ходімо, хтось хоче з тобою познайомитись.
Чорна, прокурена люлька, густе темне волосся над низьким чолом. Так, сумніву не було. Генрі, що чекав їх нагорі, крокуючи по кімнаті, був тим самим чоловіком, з яким рік тому Клосс зустрівся в паризькому готелі “Ідеал”.
— А мені сказали, що тебе вивезли, — міцно потиснув Клосс руку француза.
— Це правда, — відповів той. — Але дорогою я втік. Зараз, як бачиш, знаходжусь тут. Щоправда, тимчасово.
Генрі пояснив Клоссові суть справи. Кілька тижнів тому в Сен-Жілі заарештовано начальника тутешнього підрозділу макі — Марка. Він попався по-дурному. Документи в нього були чужі, але справжні. Намагаючись швидко дістатися в Гавр, Марк підсів у кабіну попутної машини. Виявилося, що шофер віз украдені з німецького складу консерви. Водія і всіх пасажирів, певна річ, посадили, але німці, звичайно, не здогадуються, хто попався їм до рук, бо до суду тримають Марка в тутешній тюрмі. Марк дуже багато знає не тільки про місцеві справи, а й про зв’язки з союзниками, знає, крім того, людей, які тримають зв’язок з нашим Центром через швейцарську філію. Тому Центр наказав обов’язково звільнити Марка. Діставши звістку про Клоссів приїзд, вони хотіли встановити з ним зв’язок якнайшвидше, бо його допомога була конче потрібна при підготовці операції. Однак не пощастило: Жан-П’єр виказав пароль фон Ворманну, а потім загинув під час нападу на в’язницю.