— Ми занадто поквапилися, — сказав Клоссові Елерт, коли усвідомив, що тут також ухопив шилом патоки. — Лишається втішатись тим, що цей проклятий Я-23 зник назавжди.
Обер-лейтенант Клосс кивнув йому головою.
ІМЕНЕМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф, буркотливий фон Оссетцький, тонкий, як тріска, що хворів на жовчний міхур і завжди ходив з кислим обличчям, поїхав до Львова на нараду начальників відділень абверу “Ост”, тож Клоссові ні в кого було відпрошуватись.
Заперечливо махнувши рукою, він дав зрозуміти кільком рикшам, що не скористається з їхніх послуг, і скоріше за звичкою, ніж з потреби, придивився до кожного, аби впевнитись, чи немає часом поміж них знайомого обличчя — це означало б, що за ним стежать. Подумки відзначивши, що жодного з цих хлопців у гарусних шапках він ніколи не бачив, Клосс спокійно попрямував на Кошикову. Спинився перед вітриною із взуттям, щоб глянути, хто йде позаду, але також нічого підозрілого не помітив. У вітрині стояла пара високих чобіт, які називали “офіцерками” — найулюбленіша взуванка юнацтва тих років. Своєю стрункістю чоботи приваблювали навіть німецьких офіцерів. Багато з них красувалося в “офіцерках”, пошитих варшавськими шевцями. Клосс згадав, що навіть новоспечений заступник начальника особливої служби у Варшаві гауптштурмфюрер Нойманн прикрасив свої криві ноги польськими чобітьми, — і усміхнувся, уявивши собі цю картину. Проте Клоссові самому ніколи не спадало на думку замінити своїх зачовганих, складених гармошкою чобіт офіцера вермахту. Він не любив форми, яку мусив носити, і думка прикрасити цей ненависний убір викликала в нього огиду.
Клосс пройшов навскоси Мокотовську. У цій частині Кошикової рух невеликий — поодинокі перехожі в цивільному трималися поближче до будинків, ладні щомиті сховатися в під’їзді. Німців у формі, хоч це й був центр зайнятого ними району Варшави, теж було небагато. У цей час вони старанно висиджували за письмовими столами на численних “амтах”,[12] заповнюючи з німецькою педантичністю рубрики анкет, звітів і діаграм, котрих усе ще бракувало ненаситному Берлінові.
На Алеях Уяздовських дерева вже зазеленіли. Клосс з приємністю вдихнув свіже повітря. Його чимось вразила безлюдна в цю пору вулиця. Якусь мить він не міг збагнути причини свого здивування. І тільки тоді, коли, загуркотівши шістьма циліндрами, повз промчав чорний “мерседес” з прапорцем-свастикою, Клосс зрозумів, у чім річ. Просто якийсь час він не зустрів жодного німця у мундирі Feldgrau, не побачив жодного прапора, не почув гупання кованих жандармських чобіт. Алеї були такі, як і колись: тихі, гарні, спокійні. Лише цей “мерседес”, що саме заскреготів гальмами, звертаючи на Алеї Шуха, нагадав, у чиїх руках Варшава. Клосс повернувся в той бік: там поволі підіймався чорно-червоно-білий шлагбаум, а троє есесівців у касках, що спадали на очі, перевіряли документи.
“Вживають застережних заходів після останньої вдалої операції”,— подумав Клосс, і це втішило його, бо тільки він, Клосс, знає напевно, що ніякі застережні заходи не допоможуть, що вироки, винесені польським підпіллям, виконуватимуться й далі.
Він перейшов на другий бік вулиці і ще здалеку помітив на лаві старого, погано вбраного чоловіка з недокурком, що прилип до губи. Подлясінський був завше пунктуальний. Тому, хто б стежив у цю мить за Клоссом, ніколи б не спало на думку, що цей бідний старий поляк, типовий чиновник-пенсіонер, і цей причепурений, енергійний офіцер з обличчям, котре в божевільних книжках теоретиків расизму могло б правити за найяскравіший приклад чистої нордичної раси, можуть мати між собою щось спільне.
Старий, напевно, помітив, що німецький офіцер запалив цигарку, бо підвівся з лавки і пішов за ним на відстані, якої вимагали повага і страх. Він, мабуть, сподівався, що молодий офіцер не докурить своєї цигарки і недбало викине кудись недокурок, розтерши його чоботом. Чи котрийсь із найбільш стріляних сищиків міг припустити, що в недокурку, якого саме підняв старий чоловік і вкинув до бляшаної коробочки від тютюну з намальованим на кришці портретом моряка, є кілька повідомлень, за які й офіцера, і старого звинуватили б у військовій зраді?
Але, на щастя, ніхто за ними не стежить, а коли б навіть і стежив, то важко було б здогадатися, що цих двох людей щось єднає.
Клосс наддав ходи, ніби тільки зараз пригадавши, що на нього чекають службові справи. Йому треба допитати кількох солдатів, які, напившись, проклинали війну, народний соціалізм і улюбленого вождя. Але чим він допоможе цим бідним обдуреним хлопцям, котрі тільки зараз — на жаль, дуже пізно — починають прозрівати? Він може тільки часом знищити якесь надто тяжке обвинувачення ревного сищика, пом’якшивши його в протоколі допиту. Та це не дуже допоможе тим солдатам, бо відомо, що на них чекає — військово-польовий суд і штрафний батальйон на Східному фронті.
Він подумав, що Подлясінський вже, напевно, дійшов до облупленої сецесійної кам’яниці на Мокотовській вулиці, висипав на кухонний стіл пригорщ недокурків, серед яких важливий тільки один, кинутий Клоссом, а решта служить для маскування, обережно розрізає цигарковий папір, виймає шматочок тоненького паперу і схиляється над списаними дрібним почерком повідомленнями. Перше з них стосується підводного човна У-265, якому вдалося проникнути в Північне море.
А може, Подлясінський байдуже минув наріжний будинок на Мокотовській вулиці, повернув на Вільчу і саме зараз ступив на сходи, щоб одним з чотирьох ключів відчинити двері, до яких пригвинчена красива латунна табличка з прізвищем Фелікса Житогнєвського?
“Подлясінський? Чому, власне, Подлясінський? — подумав Клосс. — Хіба це його справжнє прізвище?” Скільки він собі пригадує, завжди називав його Подлясінським. Інколи Юзефом. А цей чоловік, цей непоказний дідусь з Алей Уяздовських, що збирає недокурки, кинуті німецькими офіцерами, має аж чотири прізвища — і це в той час, коли дістати фальшиві документи стало для багатьох людей справою життя. Подлясінський бідний пенсіонер, людина, яка користується допомогою RGO,[13] віруючий, маленький екс-чиновник, котрий регулярно — ця звичка б нього залишилася ще відтоді, як він працював молодшим референтом у магістраті,— приходить щодня на ранкову відправу в костьол Спасителя.
Зовсім інший Фелікс Житогнєвський, котрий наймає квартиру на Вільчій вулиці (ніхто й не знав, що між квартирами Подлясінського і Житогнєвського є замаскований шафою перехід). Це легковажний землевласник, якому живеться зовсім непогано, який не гребує торгівлею з німецькими інтендантами і щоразу, приїхавши до Варшави, заходить в казино, відкрите німцями для таких, як він.
Житогнєвський у свою чергу є повною протилежністю Францішеку Булі, власникові парокінних підвід, які гучно називає експедицією.
Щодня від десятої до шістнадцятої Юзеф сидить у конторці коло телефону і приймає замовлення на перевезення меблів або обов’язкових поставок картоплі, І як не дивно, ці замовлення його “підприємство”, а певніше, четверо п’яниць-возіїв, виконувало справно. Чи міг цей поважний дрібний буржуа, можливо, патріот, але в такому ж дрібнобуржуазному дусі, що ненавидів німців, але багатів на них, бо в Варшаві, крім кінного, іншого транспорту не було, чи міг цей чоловік, що гордовито вихвалявся набитим валютою бумажником, який виглядав із кишеньки жилетки, мати щось спільного зі зрадником і ренегатом Віталісом Казимирусом?
Колись поляк — він став тепер запеклим литовським націоналістом і служить у німців консультантом головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель. Принаймні так можна прочитати в його документах. А документи справжніші, мабуть, від справжніх, бо виготовлені найкращими фахівцями в цій справі, які визнали, що призначити Казимируса на посаду, котра головному управлінню безпеки рейху і не снилася, буде безпечніше, ніж видати йому документи якоїсь існуючої німецької установи. Складна машина гітлерівської бюрократії губить самих німців.
13
Організація громадської допомоги польському населенню, що мешкало на території Генерал-губернаторства. Засновано 1940 року.