Та він так і не добився б нічого, — стара махала руками, щось безперервно белькочучи, — коли б угорі на сходах не з’явилася молода жінка з високо підбитим білявим волоссям.
— Це нічний заклад, мосьє, зараз не працює, — сказала вона вільно по-французькому з ледь помітним акцентом. — Це саме намагається пояснити вам моя консьєржка. Крім того, це приватний клуб, лише для своїх членів.
— Перепрошую, — сказав Клосс. — Мій приятель, який порадив мені “Кафе Розе”, ні слова не сказав про це.
— Ваш приятель? — по складах мовила вона. — Він член нашого клубу? Можу я знати, хто це?
— Мій приятель Теодор, — сказав він.
— Он воно що! — зраділа жінка. — Ви приятель Теодора — це інша справа. Ласкаво прошу. — Вона показала йому рукою, щоб ішов за нею.
Чоловіче ім’я, котре Центр міняв щомісяця, було першою частиною пароля, з допомогою якого легко перевірити, чи співрозмовник є тим, за кого себе видає. Це було обов’язковим для агентів Центру, і завдяки універсальності такого принципу ним успішно й не раз користувався Клосс. Байдуже, що говорилося, навіть мова, якою звертались, не мала значення. Важило тільки ім’я: у цьому місяці — Теодор.
Клосс роздивлявся кімнату, в яку вона його привела. Це був типовий, може, занадто типовий, будуар кокотки. Рожеві стіни оббиті адамашком, такі ж фіранки, велике овальне дзеркало з рамою, що претендувала бути принаймні на сто років старіша, ніж була насправді. Гора подушок на низькому й широкому французьких ліжках. Лише темно-горіховий письмовий стіл — завеликий для жінки — був чужим у цій кімнаті.
Вона підсунула йому пуф, накритий шкурою якогось звіра. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску. Вона не була вродливою, важко навіть сказати, чи була вона гарною. Але, мабуть, було в ній щось таке, що принаджувало чоловіків. “Літніх мужчин”, — подумав Клосс.
— Ну, то що? — повернулась вона до нього. Це були перші слова, мовлені в кімнаті. Вона не хотіла називати першу частину пароля — чекала на нього.
— Теодор не мій приятель, — сказав він.
— Він, мабуть, ваш кузен?
— Він двоюрідний брат моєї матері,
— Гаразд, “Я-23”, — відповіла вона. — Нас повідомили, що ти приїдеш. Шеф наказав усіляко тобі допомагати. — Вона відчинила нижні дверцята письмового столу, вийняла пляшку і склянки. — Трішки віскі?
— Чому трішки?
— Можеш пити, скільки хочеш, але ж ти, мабуть, приїхав до Стамбула не напиватися? Тобі щось треба? Може, грошей?
— Зараз мені нічого не треба, може, згодом. — Коротко, без зайвих подробиць Клосс пояснив їй свою місію. Поцікавився, чи знає вона щось про німецьке консульство.
— Кілька працівників консульства рейху — члени нашого клубу, а сам пан консул має до мене ніжні почуття. Якщо ти хочеш, щоб я познайомилася з ними ближче…
— Ні, зараз ні, — сказав Клосс занадто швидко. — Може, — додав він, — мені буде потрібний якийсь підхід до англійців. Але спочатку треба роздивитись.
— Я доповім шефу. Він уже знає, що ти приїхав. Я, звісно, накажу, щоб тебе пускали до клубу, хоч краще було б, коли б тебе відрекомендував хтось із знайомих німців. Обачність ніколи не завадить. У Стамбулі, незалежно одна від одної, працює принаймні шість розвідок, не враховуючи турецької поліції та військової контррозвідки. Нещодавно турки з величезним галасом видворили з країни консула Манджукуо. Ти ніколи не здогадався б, — розсміялася вона невимушено, — на кого він працював, крім, звичайно, японців. Зараз, зараз, — підвищила вона голос, — я пригадала одну річ, яка й тебе повинна зацікавити. Мені натякнули в Центральному банку, що хтось із німецького консульства має у них свій рахунок. Мабуть, на себе працює — сам розумієш — поставки, хабарі тощо. Спробую довідатись, хто це, якщо вдасться — дістану тобі виписку з рахунку. Добре мати напохваті піжона, якого можна трохи притиснути.
— Бачу, що ти знаєш усі таємниці нашого ремесла. А щодо притискування…
— Любий, — урвала вона його, — дванадцять років з цією професією…
— Неможливо! — щиро здивувався Клосс, а потім додав: — З притискуванням треба бути обережним. А раптом це той самий тип, що працює на англійців і тримає в банку зароблені у них грошики і при нагоді поповнює рахунок ще якимось зиском.
— Не схоже, — відповіла вона, поміркувавши. — Англійці надто обережні для цього. Вони воліють тримати гонорари в Bank of England.
Клоссові довелось погодитися з нею. Він вирішив розпитати ще про одну людину, прізвище якої надто часто мелькало у рапортах радника Вітте.
— Тобі щось промовляє прізвище Христопуліс?
— Ти з ним познайомишся, він постійний відвідувач нашого клубу. Чудовий хлопець, — усміхнулась вона. — Грек з турецьким громадянством, — додала. — Юрист, зараз без практики, а втім — хто його знає. Зрештою, його називають — пан меценас. Імовірно: зв’язаний з турецькою поліцією, посередник, комісіонер — називай, як хочеш; завжди має гроші, власник найновішої моделі “ягуара”, оточений букетом найвродливіших у цьому місті дівчат. Час від часу дістає цікаву інформацію, яку ладен продати першому-ліпшому за відповідно високу ціну. Прекрасно володіє кількома мовами. Подейкують, ніби він англійський резидент, але навряд. Надто впадає в око його зовнішність.
Вона провела Клосса до сходів і кивнула головою на прощання.
— До вечора, — мовила.
Клосс подивився на годинник. Незабаром сьома. Спека за вікном трохи спала. Щоправда, клуб панни Розе відчиняється вже о восьмій, але Клосс вирішив прийти пізніше. За порадою Розе, в консульстві він заговорив з Вітте про те, де б можна розважитися чоловікові в цьому місті, і спровокував його назвати “Кафе Розе”. Ґречний радник одразу запропонував Клоссу відрекомендувати його в клубі.
Шпик стирчав під каштаном, але Клоссу нічого було приховувати, куди він збирався увечері. Заклад панни Розе, безсумнівно, перебуває під постійним наглядом. Узяв і оповістив портьє,— тобто хазяїна готелю, бо нікого, крім нього, Клосс ще не бачив у приймальній готелю, — що хоче трохи перепочити і просить його розбудити й викликати на десяту таксі.
— Якщо ви хочете розважитись, sir, — сказав хазяїн своєю тріскучою англійською мовою, — то можу порадити славетне кабаре поблизу нашого готелю. Вам навіть не треба брати таксі. Називається воно “Кафе Розе”, але нехай вас назва не вводить в оману, це не…
— Дякую, — сухо перебив його Клосс. — Я собі сам дам раду.
Він ліг, але, ще не заснувши, встиг подумати, що власник готелю “Орієнт” подобається йому дедалі менше.
Радник Вітте помітив сріблясто-сірий автомобіль Христопуліса неподалік од тераси модної кав’ярні, поблизу Музею мозаїк; він зайшов усередину порожнього в цей час музею, але грека ніде не було видно. Вітте написав на аркушику кілька слів і поклав за чистильника вітрового скла “ягуара”. Він хотів побачити грека раніше, ніж той стрінеться з посланцем міністерства торгівлі. Вітте жене від себе думку, що цей молодик, з яким він кілька годин тому мав розмову в кабінеті консула, приїхав навмисне, щоб його, Вітте, ткнути носом у дрібні, зрештою, зловживання, яких він припустився на шкоду німецькій державі. Але обачність ніколи не завадить. Христопуліс не належить до базік, хіба що в його інтересах буде розкрити якусь таємницю, та краще перестрахуватися. Консул Грандель, запобігаючи перед берлінським гостем, наказав Вітте “всіляко допомагати докторові Клоссу”. Молодий чоловік з посмішкою спростував цей титул, але після короткої бесіди Вітте зорієнтувався, що Клосс непогано поінформований у справах торгівлі.
Хоч із Клоссом умовилися на пізню годину, Вітте прийшов до “Кафе Розе”, щойно заклад відчинився. Неподалік він помітив біля тротуару машину Христопуліса. Це означало, що грек знайшов цидулку, залишену за чистильником. Вусате бабисько біля входу привітало його як Давнього знайомого, допомогло зняти плащ, висловило радість, що знову має щастя бачити “пана посла”. Так воно називало усіх працівників іноземних представництв, які приходили сюди. У великому залі, який завсідники називали “дзеркальним”, напівсонна дівчина в шароварах із напівзапнутим обличчям подавала напої, інша, теж із затуленим обличчям, але з оголеним животиком, досить ліниво вигиналася на невеличкій естраді у такт якійсь монотонній східній мелодії, яка долинала з маленької ніші, де три дівчини перебирали струни якихось інструментів — Вітте не знав навіть їхньої назви. Ніби для врівноваження того, що в цьому закладі працювали самі жінки, клієнтами були всі без винятку чоловіки. “Зрештою, “клієнти” — це погане слово”, — виправив він себе подумки. Розе гнівалася б на нього. Вона сказала б — гістьми або членами клубу.