Він приязно заговорив до вусатої жінки біля входу, випив у барі коньяку і, коли вимкнулося велике світло та засвітився “пістолет” над мініатюрною естрадою, на котрій дівчина з голим животом робила свої вихиляси, Клосс пішов, ніким, як йому здалося, не помічений, до сходів. Двері кімнати Розе, — в коридорі треті ліворуч, як він запам’ятав, — були замкнені, але Клосс швидко впорався з ними за допомогою комплекту відмичок з Вісбадена. Він одразу кинувся до письмового столу й почав обережно приміряти свою відмичку до верхньої шухляди. І цієї миті відчув на потилиці холодний доторк криці.
— А, це ти, — почув він за спиною. — Що ти тут шукаєш?
Клосс обернувся. Він побачив на рівні свого обличчя голий живіт дівчини. Подивився вище. Дівчина вже зняла запону. Вона не цілилася в нього з револьвера, який, одначе, тримала в руці.
— Даруйте, нас, здається, не знайомили, — сказав Клосс не з дуже розумним виглядом.
— Я знаю тебе, — сказала дівчина. — Розе показала мені тебе. — Вона повідомила першу частину пароля.
— Ти шеф? — здивувався Клосс.
— О ні, — розсміялася вона, — але шеф теж тебе знає. Що сталося?
Довелося розповісти їй про події у консульстві.
— Зараз приїде сюди поліція, — закінчив він. — Сховай усе і повідом шефа.
Вона мовчки кивнула головою й витерла заплакані очі.
— Бідолашна Розе, — сказала дівчина і потім додала: — Вона нічого тут не тримала. У нас сейф у банку. Завтра раненько все вийму з нього. Зрештою, хай вирішує шеф.
— Ти можеш зв’язати мене з шефом? Я дуже хотів би поговорити з ним.
— Я передам твоє прохання. Це він повинен сказати, чи хоче побачитися з тобою.
Клосс устиг повернутися до консульства раніше, ніж прибула поліція. Гості невдалого прийому стояли купками й шепталися поміж собою. Осоловілий кельнер мовчки розносив чарки. Клосс знайшов консула в кабінеті. Разом із секретаркою вони кидали до каміну якісь документи. В кімнаті було повно диму. Клосс, не мовивши ні слова, відчинив вікно.
— Я хотів би поговорити з вами наодинці, — шепнув він.
Консул мовчки кивнув головою. Невдовзі він під якимось приводом вислав панну фон Тільден з кімнати.
— Щось невідкладне, Клосс? — спитав консул.
— Так, — відповів він, — це справа надзвичайної ваги. Прошу, ось мої повноваження. — Подав Гранделю невеличке посвідчення, видане головним управлінням безпеки рейху.
Грандель надів окуляри і оглянув його з усіх боків. Коротенький текст він, мабуть, перечитав кілька разів.
— Я слухаю, — сказав Грандель. — Отже, я не помилявся щодо вашої місії. Мушу всіляко вам допомагати. Я готовий. Що вам треба?
— Я маю вам сповістити, що в консульстві діє агент британської розвідки.
— Це виключено! — зірвався Грандель. За мить він поволі осунувся на стілець. Сховав обличчя у долонях. — Я певний у своїх людях, — сказав він тихо, але з його тону Клосс зробив висновок, що консул повірив йому.
— Краще сказати: “Я був певний”. Ми встановили з усією точністю, що агент працює саме тут. Я вас не інформуватиму, як саме це зроблено. Агент діє у вас, поблизу вас, або… — Клосс зробив паузу.
— Або… — як луна повторив Грандель.
— Або ви самі британський агент, — сказав Клосс і, побачивши раптові зміни в обличчі консула, злякався, що у Гранделя буде серцевий приступ. Цього ще бракувало! Він розсміявся. — Прошу заспокоїтися, пане консул, це був тільки жарт. Повернімося до найважливішої справи. Я знаю, точніше здогадуюся, хто британський агент. У мене ще немає всіх доказів, але все з’ясується найближчими днями.
— Скажіть мені, будьте ласкаві, швидше: Петерс чи Вітте? А може, радник Байтц? — сказав консул з надією в голосі.
— Радник Байтц уже три місяці перебуває в госпіталі, а англійський агент діяв тут ще два тижні тому.
— То хто з них двох? — спитав консул.
— А кого б ви назвали? — відповів Клосс запитанням, бо хотів виграти час. Після позички Вітте, яка так добре прояснювала ситуацію, у нього не було великого вибору. Скомпрометувати Гранделя навряд чи вдасться, він може мати сильну руку в Берліні в особі Ріббентропа. Лишалось двоє: Петерс і секретарка. Спочатку його спокусила кандидатура Петерса — на одного гестапівця буде менше. Одначе на його користь промовляла вайлуватість у роботі. Хтось, присланий замість нього, міг би виконувати свої обов’язки розумніше, а це небезпечно. Отже — вона.
— Кажіть-но… — У голосі Гранделя вчувалася нетерплячість.
— Гаразд. Жоден із них. Британський агент, найімовірніше, ваша секретарка.
— Ви марите, — спокійно відповів Грандель. — Чи усвідомлюєте ви, що, кидаючи цю ідіотську підозру на панну фон Тільден, ви б’єте по мені? Може, ви досі не знаєте, що вже півтора року, себто після смерті моєї дружини Матильди, я і панна фон Тільден… — Затуливши рота, він почав кашляти.
Цього Клосс не знав. Зізнання консула сплутало йому карти. Безперечно, літню людину завжди можна злякати, але вони не в Німеччині, а в нейтральній країні, де німецький чиновник, такий навіть, як Грандель, підданий багаторічному дресируванню, може не повірити.
— Мені не треба вам нагадувати, що, незважаючи на близькі стосунки з цією жінкою, ви й натякати не повинні їй про мою підозру. Бо це лише підозра. Я маю деякі підстави вважати саме так. Але мій здогад може виявитись хибним. Я перевірю це з усім сумлінням і, коли виявиться, що це помилка, то буду першим, хто вам про це скаже. Обіцяю, що, в разі помилки, я в своєму рапорті відповідним інстанціям жодним словом не згадаю про свої попередні припущення. Проте якщо підтвердиться моя підозра, то при всій повазі до пана консула…
— Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс. Вона очолює нашу націонал-соціалістичну організацію у консульстві. Раніше була довіреною особою нашого посла в Анкарі. З тридцять четвертого року на закордонній службі, багато разів перевірялася службою безпеки… Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс.
— Я хотів би помилятися, — відповів Клосс. — Хотів би — з огляду на вас.
Хтось постукав у двері, вони відчинилися, на порозі з’явилася панна фон Тільден.
— Пане консул, інспектор поліції хотів би побачитися з вами.
— Вже йду, — підхопився консул.
Фон Тільден неквапливо підійшла до письмового столу і сіла у крісло свого шефа. Взяла з коробки цигарку, закурила.
— Починається весела ніч, — сказала вона Клоссу, — інспектор начитався детективів і має бажання шукати мотивів убивства власниці цього… — вона проковтнула якесь слово, — цього веселого кабаре в Стамбулі у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Треба бути абсолютним ідіотом.
— Усі поліцейські шукають мотивів злочину.
— Не удавайте з себе наївного, Клосс. Ви вже досить довго тут, аби не знати, що “Кафе Розе” є місцевим шпигунським центром. Хіба треба більше? Що скоріше поліцейський зрозуміє це, то краще. Але, але… я хотіла вас запитати. Жовтий папірець, який ви підняли в альтанці, — то конверт? Конверт із штампом банку? — вона глибоко затяглася цигаркою.
— Я не розумію, про що ви говорите. Якщо ви вважаєте, що я наважуюся приховати якісь речові докази, то скажіть про це інспекторові.
— Отакої, — обурилася вона. — Невже ви й справді гадаєте, що я виноситиму наші німецькі справи на цей східний ярмарок? Розумієте, цей конверт власниця веселого будинку під назвою “Кафе Розе” тримала в своїй сумці, коли прийшла на прийом. Вона чепурилася біля дзеркала, відкрита сумка стояла поруч. Я знаю такі конверти — тому й звернула на нього увагу. Коли ми потім зазирали до сумки, конверта в ній не було.
— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?
— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?