— Якби ти з “Кафе Розе” приїхав до готелю, а не повертався до консульства… — Він подивився на годинник. — Зараз поїдеш до князя. Про всяк випадок я відвезу тебе своєю машиною.
— Зараз, вночі? — здивувався Клосс.
— Князя попереджено про твій візит, він чекає на тебе.
Авто зупинилося перед віллою у псевдосхідному стилі, яка чомусь здавалася Клоссові знайомою. Освітлені вікна другого поверху свідчили, що господар справді досі не спить.
— Я приїду приблизно за годину, в мене є ще справи, — сказав хазяїн готелю. — Не виходь раніше, ніж я по тебе приїду.
— А консул? — спитав Клосс. — Я повинен пояснити йому помилку, заспокоїти, зрештою, його.
— І завтра встигнеш це зробити.
— На завтра я лишив собі Вітте.
— Не мороч собі цим голову, я сам потурбуюся про Вітте. Він убив Розе, — сказав він так, ніби це повинно було все пояснити. — Отже — за годину.
Він почекав, доки Клосс піднявся на ґанок, і лише тоді натиснув на газ.
Двері прочинилися. Клосс побачив чоловіка, який кілька годин тому мало не вбив його. Не без задоволення він помітив, що голова Паулі забинтована. “Шеф, мабуть, непогано стукнув його”, — подумки всміхнувся Клосс.
— Князь чекає на вас, — сказав Паулі, ніби побачив Клосса вперше в житті.
Мжаванадзе стояв на порозі кабінету в строкатому халаті, накинутому на фрачну сорочку. Він мовчки пропустив Клосса поперед себе, мовчки показав на глибоке крісло під великою лампою, яка була вимкнена. Старанно зачинив за собою двері, налив два келихи з пляшки, що стояла неподалік, і лише тоді сів навпроти Клосса.
— Запрошуючи вас, я не припускав, що візит відбудеться так швидко. — Він підняв келих.
— Даруйте, що це не зовсім відповідний час для візиту, — сказав Клосс, піднімаючи свій келих.
— Я радий, що Паулі не вдалося вас убити.
— Якби ви знали, як я радію.
Вони одночасно розсміялися.
— Нас обох зрадили нерви, — сказав Мжаванадзе.
— Я мало не наклав головою за свою помилку. Ще трохи — і ваш Паулі пришпилив би мене до стіни, бо ви відповіли помилкою на мою помилку. Я гадав, що Вітте — ваша людина, отже, щоб його охороняти…
— Коли ви приїхали і коли я дістав ось це, — князь розсипав перед Клоссом фотографії: на всіх Клосс був перед стамбульським вокзалом, — то знав лише половину вашої ролі. Я збагнув, що ви не той, кого із себе вдаєте, але й не думав, — усміхнувся він, — що у вас таке складне завдання. Звідки я міг знати, що ви збираєтесь охороняти мою людину?
— Один—один, — погодився Клосс. — Ми квити. Звісно, я вилучу всі звинувачення на адресу панни фон Тільден, бо дійшов висновку, що на роль англійського агента набагато більше підходить радник Вітте. Проте панна фон Тільден повинна замовкнути. Принаймні на якийсь час. Просто берлінський центр має зрозуміти, що зникнення Вітте означає кінець агентури в консульстві.
— Розумію, — сказав князь. — Найцікавіше те, що панна фон Тільден ніколи не повідомляла мені нічого такого, про що я сам не знав би. Вас не здивувало, яким чином я так швидко довідався про вашу розмову з Гранделем, у якій було названо прізвище панни фон Тільден?
— Вона підслуховувала?
— Вона? Ні. Шкода, що вже пізно, але спробуймо. — Він підійшов до вимикача і покрутив його. Засвітилась велика лампа біля крісла Клосса. Одночасно Клосс почув якісь звуки, не розуміючи звідки вони йдуть: шарудіння, човгання, щось схоже на важке дихання людини.
— Пан консул нервується, не може спати, і це все через вас. — А потім пояснив: — Разом одинадцять мікрофонів, три в самому кабінеті консула. Тепер ви розумієте?
— Коли ви це зробили?
— О, ще до війни. В усьому районі прокладали газ. Просто, чи не так? Звісно, установка має свої вади, бо в консула Гранделя нема звички голосно читати секретні документи. Для цього нам і потрібна панна фон Тільден.
— Установка має ще один недолік, — доповнив Клосс. — Я через неї мало ногу не зламав. Якщо ви не накажете позакопувати дроти в своєму садку, то їх зможе знайти навіть дурний Петерс.
Лише тепер Клосс зрозумів, чому цей будинок у псевдосхідному стилі здався йому знайомим.
Вночі він двічі проходив повз нього. Будинок стояв поруч із зупинкою таксі. Лише занедбаний сад відділяв його від консульства.
— Ви вб’єте Вітте? — запитав Мжаванадзе.
— Я тут сам, — підкреслив Клосс.
— Гаразд, ви самі збираєтесь його вбити?
— Ви заперечуєте?
— Ні, — відповів Мжаванадзе. — Я теж хочу зробити вам послугу. Звичайний гендель. Ви даєте спокій панні фон Тільден і одержуєте досьє на Вітте. Ваші шефи дістануть вичерпний матеріал. Тоді його смерть матиме якийсь сенс. Я не питаю, хто ви насправді. Я хочу лише мати гарантію, що панна фон Тільден…
— Любий князю, людина, яка мене привезла до вас машиною, а доти домовилася про мій візит, знає стільки про вас, що…
Князь не дав йому закінчити.
— Ви забулися, пане. Адже ви тут один, зовсім один… — Він голосно розсміявся, потім підняв свій келих. — За наше порозуміння, союзнику!
Вони випили. Князь підійшов до вікна, подивився на небо — вже світало.
— Ви ще довго будете в Стамбулі?
— Декілька днів. Власне, місія моя завершилася. Треба лише купити кілограм кави для штандартенфюрера Ресмана, а може, навіть я куплю йому два кілограми…
Подвійний нельсон
Відчинив вікно. Дим увірвався до купе, фіранка здулася, як гумова куля, наповнена повітрям, а газети й папери злетіли зі столика на підлогу. Звісно, він нічого не побачив, навіть контурів будинків, лише слабке світіння ліхтарів. Негайно зачинив вікно — розлютився на себе, що зробив зайве, піддався почуттю, якому не можна піддаватися: гадав, побачить рідний краєвид, бо це вже була Польща, але ж хіба що побачиш у такій темряві… Поглянув на дівчину, яка повернулася обличчям до стінки купе. Вона поправила волосся і відклала книжку. У скромній коричневій сукні мала кращий вигляд, ніж у мундирі. Він відчув на собі її уважний погляд і відразу зрозумів, що припустився другої помилки протягом цих кількох годин, які вони провели разом у купе швидкого поїзда, котрий ішов з Берліна через Познань, Варшаву й далі — на Люблін і Львів, з півночі на південь, перетинаючи окуповану країну.
Перша помилка — тільки-но від’їхали од Берліна — він теж стояв біля вікна і раптом побачив схрещені на небі промені прожекторів, а потім почув глухий вибух авіабомб. Поїзд мчав відкритою місцевістю, об’їжджаючи місто, межі якого позначалися тепер вогнями пожеж і сяйвом ракет, які повільно падали. Він не одводив очей від цього видовища і не помітив, що вона стоїть поруч, зовсім близько, і не у вікно дивиться, а стежить за його обличчям.
Щось помітила? Чи вдалось їй те, чого не вдалось досі нікому: заскочити Ганса Клосса зненацька, коли він послаблює контроль над собою, особливо над своїм обличчям? Адже він досяг у цьому майже досконалості: стільки років приховував ненависть, огиду, розпач, з байдужим виглядом вислуховував на нарадах кривавих катів і не хапався за зброю, коли рука сама тяглась до кобури. І зараз — ця дівчина. Нічого не сказала ні тоді, коли він одчиняв вікно, ні тоді, коли зачиняв його. Звісно, якби вона й почала щось підозрювати — все одно мовчала б. Він повинен, дивлячись на неї, на її гладенько зачісане волосся, вузькі губи, увесь час повторювати собі: це Ганна Бойзель — небезпечний ворог. Не гарна дівчина, з якою приємно подорожувати в порожньому купе, а офіцер німецької розвідки. Не жінка, яка подобається йому з того часу, коли побачив її в штабі берлінського абверу, а ворог, хитрий і досвідчений агент, може, один із найнебезпечніших супротивників, що з ними він, Клосс, мав досі справи. Вона курила сигарету.
— Тобі душно, Гансе? — запитала вона. — Якщо хочеш, можеш трохи прочинити вікно.
— Ні, дякую… Послухай, Ганно…
— Знову! — перервала вона нетерпляче. — Ти забуваєш, що я Єва, а не Ганна.