Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. Клосс увійшов — вона й очей не підвела.
— Дуже мило, що ти прийшов. — Він чув у її голосі насмішку, і це непокоїло його дедалі більше. — Ти, мабуть, турбувався, як я тут влаштувалася. Але я хотіла б, щоб ти занадто не афішував наше знайомство.
— Мені неприємно, — сказав Клосс, — твоє ставлення до мене. Я розумію, що ти хочеш бачити мене якомога рідше…
Ганна подивилася на нього лагідніше. Отже, він обрав правильну позицію.
— Я мушу бачити тебе стільки, скільки повинна бачити.
— Я хотів би частіше.
— Що це? — майор Ганна Бойзель дивилася на нього без усмішки. — Освідчення?
Клосс мовчав.
— Ну, то гаразд. Поводишся, як дитина, якій не дали на кіно. Казала вже тобі, що ти хороший хлопець, але я взагалі згадую, що я жінка, лише тоді, коли цього вимагає служба.
— Я хотів би, щоб ти робила це й… поза службою.
— А ти, — запитала вона раптом, — неодружений?
— Ні.
— Наречена є?
— Ні.
— Дивно. Я знаю мало офіцерів твого віку, що не мають дівчат на батьківщині.
Клоссові закортіло змінити тему.
— Коли ти підеш туди? — запитав він. Не знав, звичайно, “куди”, але в неї мало бути щось таке, що полегшить їй доступ до Конрада.
— Коли я туди піду? — повторила Ганна Бойзель. І розсміялася. — Звісно, якомога швидше, мій любий. У нас обмаль часу, бо цей третій, на кого працювала Єва Фромм, може з’явитися першої-ліпшої миті.
— Він міг приїхати разом з нами.
— Я на це зважила, — відповіла вона байдуже. — Якщо він приїхав, то знає той самий пароль, що і я, і знає, що справжня Єва Фромм заарештована…
“Отже, ти знаєш якийсь пароль, — подумав Клосс, — і маєш якусь явку. Безперечно, й ця інформація від Плюша”.
— Знайди якомога швидше Плюша, — наказала Ганна.
— Я хотів би захищати тебе, — сказав Клосс. — Ти можеш опинитись у небезпеці.
Вона розсміялася.
— Не треба. Поки що я сама собі дам раду. А тепер дозволь мені одягтись.
Так нічого він і не довідався. Лишалось тільки стежити за Ганною та чекати на Мацея. Клосс ладен був побитися об заклад, що панна Бойзель спробує налагодити контакт із людьми Конрада протягом найближчих годин. Йому пощастило, бо з вікна своєї кімнати він бачив вхід до будинку відпочинку, отже, цей чудовий спостережний пункт не можна залишати й на хвилину. Рух був великий: офіцери в мундирах, офіцери в цивільному, багато калік, безруких і безногих “героїв німецької перемоги”, як тут казали. Клосс побачив примітну постать радника Гебардта, який стовбичив перед виходом, зав’язував нові знайомства і щомиті вибухав громовим сміхом. Це вперше він подумав про Гебардта як професійний розвідник, хоч здавалося малоймовірним, щоб польська чи англійська розвідки вербували таку людину. А втім, хто знає… І знову подумав про Ганну: вона йому не довіряла — в цьому не було сумнівів. Одне цікаво: чи була ця недовіра заронена ще в Берліні, чи сама вона почала щось підозрювати?
Сутеніло. Клосс відійшов трохи в глиб кімнати й закурив цигарку. Може, все-таки панна Бойзель не настільки квапиться, як він собі уявив? І тут побачив її. Вона збігла сходами й швидко попрямувала до паркової брами. Щось у вбранні та зовнішньому вигляді Ганни здалося йому несподіваним. Опинившись внизу і пішовши за нею темною алейкою, що вела до містечка, Клосс уже знав, чому Ганна змінилася в його очах: просто вона мала такий вигляд, як у тисяч польських дівчат. Отже, не було сумніву, що вона йшла “на роботу”, ретельно замаскована. Треба було йти за нею так, щоб вона не помітила, а це робити нелегко, бо тут Клосс мав справу з досвідченим агентом… Він розраховував тільки на те, що Ганна не сподівається й не може сподіватися на чиєсь слідкування.
Вулиці в містечку, звичайно, не освітлювалися. Вузькі та чорні, вони схожі були на коридори з фантастичного фільму. Вулички п’ялися нагору, спадали стрімкими переходами вниз і несподівано закінчувалися на захаращених подвір’ях. Клосс зрозумів, що Ганна заплутує сліди, про всяк випадок тримається обережно, і ще раз подумав, що має справу з дуже хитрим ворогом. Нарешті вона зупинилась, уважно роздивилася довкола. Клосс ледве встиг відскочити в затінок одноповерхового будиночка, коли вона зникла в темряві якогось подвір’я. Він трохи зачекав і підійшов ближче… Якась дерев’яна руїна в глибині вулиці. Ганна постукала, і за мить, коли відчинилися двері, він побачив її в променях світла, що падало зсередини будинку.
— Добривечір, — почув він. — Вона зверталася чистою польською мовою, без акценту. — Я від Юзефа.
Це була, мабуть, перша частина пароля. Більше він не почув нічого, бо двері одразу зачинили й замкнули. За фіранкою він розгледів лише дві тіні: панни Бойзель і похилену, згорблену постать — мабуть, літньої жінки. Клосса опосіла безсила лють. Що з того, що він знає явку? Панна Бойзель вже почала свою гру, проникла до польської підпільної організації, налагодить зв’язок із лондонським посланцем, а він, Клосс, не має жодного шансу завадити цьому. Адже не піде ж він до незнайомих людей і не скаже: “Стережіться, це німецька агентка”. Він викриє себе, не можна ж ризикувати до такої міри, бо ще, поки війна скінчиться, у нього знайдеться чимало роботи.
На вуличці загуркотів віз із величезною бочкою: стара частина Ліска не мала водогону, його функцію виконував водовоз. Клосс чув притишені голоси за стінами, містечко все-таки жило, у темних подвір’ях, у будинках із затемненими вікнами були люди, які з неспокоєм дослухалися до вуличного гомону. Наближався патруль, і все раптом завмерло. Чекати на панну Бойзель не було вже рації. Що міг, він зробив, закурив і поглянув на годинник. Треба ще встигнути познайомитися з Плюшем, “нашим агентом протягом п’ятнадцяти років”, як сказав Лангнер.
Плюш працював у єдиному великому ресторані міста “Здройови”. Клосс легко туди потрапив — ресторанний зал був просторий і напівпорожній, кельнери сонно снували між столиками. Один із них… Клосс сів до столу, дістав із кишені фотографію Плюша, яку вручив йому в Берліні Лангнер, і ще раз уважно роздивився це обличчя. Лисуватий чоловік, товсті губи, окуляри… Клосс невдовзі помітив його і попросив жестом руки підійти. Плюш відразу підійшов.
— Слухаю, пане обер-лейтенант. — його німецька мова була майже бездоганна.
Клосс бавився цигаркою.
— Здається, вас звати Плюш?
Кельнер підтвердив і неспокійно зиркнув на сусідній столик, за яким сиділо двоє німецьких офіцерів. Вони розмовляли про ситуацію, що склалася на Східному фронті.
— Я від Курта з Берліна, — повторив Клосс пароль, названий Лангнером.
— Ми тут не зможемо поговорити, — зашепотів Плюш. — Я зараз принесу каву. А може, чогось міцнішого?
— Може, чарку коньяку.
— У нас ще є французький коньяк, пане обер-лейтенант. Вже приїхав Конрад. Я боюся, що мене починають підозрювати. У нас смачні біфштекси, якщо ви пожертвуєте на це свої картки… Завтра о восьмій на старій пристані. Ви знаєте, де це?
— Знайду, — відповів Клосс.
До старої пристані треба було йти стежкою через луки, уздовж вузенької, крутої річечки, яка текла з гір і навесні ставала бурхливим, грізним потоком. Клосс вийшов із містечка раніше і мав тепер удосталь часу, щоб докладно оглянути місце зустрічі, обстежити довгий дерев’яний будинок, через вузеньке віконце зазирнути до роздягальні, а потім сісти на прогнилу лавку в затінку дерев, звідки було добре видно стежку в містечко. Він задумав витиснути з Плюша якомога більше, навіть пароль і явки, що ними користувалася Ганна Бойзель. “Згодом Плюша треба буде ліквідувати — про це потурбуються люди Конрада. Якщо, звичайно, доберусь до них…” Бо ситуація чимдалі ускладнювалася, а вчорашній день не приніс нічого, що полегшувало б його завдання…
Відразу після сніданку він пішов на вокзал, якщо можна так назвати дерев’яний барак. Мацей був, як звичайно, пунктуальний, він стояв під розкладом руху в тому самому, що й у Варшаві, костюмі літнього чоловіка… Клосс подумав, що це все-таки необачність, що треба було одягнутися у щось інше, але не сказав нічого, бо не мав часу на зайві балачки. Мацей повідомив, що справа виявилася складнішою, ніж він припускав. До Конрада можна потрапити лише за допомогою Центру — треба два—три дні, щоб одержати пароль і явку. Клосс висловив жаль, бо Бойзель уже встигла розшифрувати Конрада та його людей у містечку, а вони повинні чекати…