— Ну, гаразд, годі, — буркнула вона. — У справі Плюша ми проведемо докладне розслідування.
— На коли ти домовилася з Конрадом? — атакував Клосс далі.
— Коли треба, мій любий, ти знаєш.
Вони почули стук у двері.
— Тепер ти сховайся до ванни, — сказав Клосс. Це був хоч якийсь, а реванш.
На порозі з’явився капітан Больдт, той самий Больдт, що брав участь у їхній берлінській нараді в Лангнера. “Отож, Лангнер не довіряє навіть Ганні, — подумав Клосс, — коли присилає ще і його, а може, Больдт…” Ні, це здавалось абсолютно неправдоподібним.
“Хайль Гітлер” Больдта було приязне й радісне; Клосс навчився у Берліні розуміти різноманітні відтінки фашистського привітання.
— Ну, ти ж не сподівався, Клосс?
— Не сподівався, — відповів він одразу. — Ти приїхав мене змінити? Чи, може, якісь нові завдання?
— Ні те, ні інше, мій дорогий. Я приїхав просто відпочивати.
— Так, як і я?
— Не будь занадто підозрілий, Гансе. А де гарненька панна Бойзель? Я не знайшов її у кімнаті.
Ганна випливла з ванної кімнати.
— Я тут… — У її голосі не відчувалося ніякої тривоги.
Больдт схилився над її рукою.
— Гарний халатик, видно, що ви справді відпочиваєте… Мені треба поговорити з тобою, Ганно… Даруй, Клосс, що ми залишимо тебе самого.
Нарешті він сам. Сів біля вікна і, дивлячись на вхід до будинку відпочинку, подумав, що це, може, останній вечір у німецькому мундирі… Але він знав, що не здасться так легко, а втече лише тоді, коли не буде іншого виходу. Звісно, якщо буде ще змога тікати. Нащо приїхав Больдт? Може, Ганна вже щось донесла і, не довіряючи Клоссові, просила генерала допомогти? Чому Больдт захотів розмовляти лише з Ганною, а не з обома? Як Бойзель викладе Больдтові події на пристані?
Минуло два дні, а в нього самі невдачі. Він знав зараз не набагато більше, ніж коли тільки прибув до Ліска. А Мацей? Коли ж він з’явиться?
На безлюдній зараз алейці, що вела до міста, він побачив раптом знайомий силует. Старший радник Гебардт ішов кудись, дуже поспішаючи. За мить він зникне в темряві. Куди поночі зібрався пан Гебардт?
Клосс схопив кашкет і побіг сходами вниз. Він стежив обережно, чимдалі більше дивуючись, бо пан старший радник і не збирався йти до міста., Із шосе він повернув на путівець, що вів уздовж лук просто до лісу. З його боку це неабияка сміливість. Німець, що сам іде вночі до лісу в Генеральному Губернаторстві,— цього Клосс досі не бачив. А той, мабуть, чудово знав дорогу, бо йшов несхибно вперед, не спинявся на перехрестях, повернув праворуч, а потім піщаною стежкою дійшов до кількох забутих польових могил і тільки тут попрямував до лісу. Клосс міг тепер іти за ним на близькій відстані, чув навіть, як той важко відсапується. Пересунувши кобуру на живіт, він забув про втому, бо прогулянка чиновника міністерства пропаганди дедалі більше заінтриговувала його.
Стежка час від часу губилася в кущах, знову з’являлася й нарешті вивела їх на чималу галявину, зарослу густою високою травою. Місяць виплив з-за дерев, і Клосс, стоячи край галявини, бачив силует пана Гебардта, який, здавалося, справляв тут якийсь таємничий ритуальний обряд. Він підійшов до самотнього крислатого дерева, став навколішки, зірвав кору зі стовбура, потім випростався і, старанно відміряючи крок, рушив просто на Клосса, потім під прямим кутом повернув ліворуч, нарешті зупинився і з-під плаща щось дістав. Клосс не відразу впізнав у темряві звичайну саперну лопату. Старший радник скинув плащ і піджак, зняв капелюх і з запалом узявся копати. При цьому він голосно сопів і орудував лопатою так невправно, що Клосс ледве стримувався од сміху. Часом він переставав копати, ставав навколішки, гріб землю руками, ніби щось шукав… Потім починав копати трохи далі, але, як видно, даремно,
“Здається, я починаю дещо розуміти”, — подумав Клосс. І збагнув, що панові старшому раднику доведеться ще не раз повернутися на цю галявину, а він, Клосс, мусить про це знати. Бо особа пана старшого радника здавалася йому тепер надзвичайно цікавою.
Танцювали. Цього вечора йому ніщо не було подаровано. Коли Клосс вертався зі своєї лісової прогулянки і, проходячи через хол, побачив відчинені двері набитого дансінгу, йому навіть на думку не спало, що незабаром він пригортатиме до себе панну Бойзель. Але саме так сталося. Вона, мабуть, чекала на нього, бо, коли брав ключ у портьє, побачив її біля себе, — вона мала неабиякий хист з’являтися несподівано, — у занадто декольтованій бальній сукні. Нічим не скидалася на скромну дівчину, яка попереднього вечора йшла темними вуличками містечка на Рибну № 4. Голос був у неї лагідний і м’який — Клосс не впізнавав її.
— У мене величезне бажання потанцювати з тобою, Гансе, — сказала вона.
Він подивився на свої чоботи, потім на неї й утримався від відповіді, яка вже крутилася на язиці.
Ганна тулилася до нього навіть з надмірною пристрастю. Вона, зрештою, танцювала бездоганно, була красива Й чарівна, проте Клосс знав, що це її перевтілення таке ж небезпечне, як і те, що було кілька годин тому.
— Ти любиш вечірні прогулянки, — шепотіла Ганна, але в її голосі не було іронії. — Шкода, що ти не подумав узяти мене з собою.
— Шкода, — буркнув Клосс, міркуючи тим часом, про що могла вона розмовляти з Больдтом. Больдт, зрештою, теж був тут, Клосс помітив його — він самотньо сидів біля столу і всміхався до них.
— Про що ти думаєш? — почув Клосс голос Ганни.
— Що ти не віриш мені, — відповів одразу.
— Ах, ти знову про це! Ти нестерпний… Я не люблю таких злопам’ятних чоловіків… Не розумієш?
— Чого?
— Що ти подобаєшся мені, Гансе…
— Як партнер?
— Може, як супротивник, — якусь мить це знову була та сама Ганна, що й кілька годин тому.
— Тобі не спало на думку, — знову перейшов він у напад, — що я виконую лише накази Лангнера. — Це звучало досить двозначно, та він уже давненько носив німецький мундир, аби знати, що в цьому світі ніхто нікому не довіряє і всі постійно ведуть одне проти одного жорстоку війну, роблячи ставку часом на залізний хрест, а часом і на життя.
Вона не дивилася йому в очі.
— Не треба про це казати, — прошепотіла вона. — Сьогодні дивовижна ніч. І гарна музика.
— І вродлива дівчина… — закінчив Клосс тим самим тоном.
— Дякую тобі, Гансе. Отже, можеш дозволити собі зробити невеличку паузу?
— Можу. Якщо ти, звичайно, захочеш…
— Якби ти лише сказав мені, куди ходив на прогулянку.
— Чому ти про це питаєш?
— Може, я ревнива.
— Знову недовіра.
— Облиш! Пригорни мене…
Але він не встиг виконати цей наказ, бо музика раптом урвалася, й вони вернулися до столика, до усміхненого Больдта, який поквапливо наливав чарки. Випили, Больдт розстебнув комір, обличчя було в нього червоне й одутлувате. Він торочив про велике довір’я, з яким генерал Лангнер ставиться до Ганни й до Ганса, до обох; генерал вірить, що вони не тільки доберуться до Конрада, але й викриють того, третього. Він стиха вилаявся, вирячив на них очі й додав, що той третій, може, вже тут, хоч він особисто в це не вірить.
— Він схибив, убивши Плюша, — повідомив Больдт авторитетно. — Вони самі не тямлять, що розчистили таким чином шлях для Ганни.
Клосс не розумів, як Больдт зміг дійти такого висновку; адже насправді все було інакше, але він поглянув на Ганну й помітив, що панна Бойзель усміхається. її погляд блукав по залу, вона була ніби відсутня, а коли знову заграла музика і Больдт узяв її в свої обійми, танцювала з ним зовсім не так, як з Клоссом, далека й байдужа, хоч гауптман з Берліна намагався досить безцеремонно її пригорнути.
Біля окремого столика під вікном сидів пан старший радник Гебардт. Клосс подивився на його змучене обличчя і руку, що тремтіла, несучи до рота кухоль пива, і йому раптом спало на думку, що може виникнути нова ситуація, яка прискорить темп гри, якщо, звісно, пан старший радник взагалі бере або візьме участь у цій грі. Клосс підвівся й попрямував до його столика.
— Можна, пане старший раднику?
— Безперечно! — Гучний сміх, але це вже вдавана веселість. — Пива вип’єте?