— Хлопці, — серйозно сказав Клосс, — мені треба побачитися з полковником Конрадом.
— У нас наказ, — відповіли.
— Знаю, але ви повинні сповістити його, що я хочу з ним поговорити. Це важливіша справа, ніж моє життя або навіть ваше. Ви ще встигнете мене застрелити, на це завжди знайдеться час. Відведіть мене до полковника.
— Обережно, — сказав другий хлопець, — він хоче дізнатися, що там всередині.
— Нащо воно мені, якщо я загину? Зрештою, я здогадуюся, що там всередині, напевно, рація.
— Ви добре поінформовані.
— Гаразд, — погодився Клосс. — Якщо не хочете мене туди вести, запросіть полковника Конрада сюди. Нехай один із вас піде й покличе його. Ви дорого заплатите, якщо…
— Він гадає, що з одним швидше впорається, — іронічно сказав хлопець, у якого пробивалися вуса.
— Можете мене раніше зв’язати, — підказав їм Клосс. Один із хлопців почав розстібати ремінь, і Клосс зрозумів, що вони клюнули. Він ступнув у бік хлопця, закладаючи одночасно руки за спину, ніби готував їх до зв’язування. Напружив м’язи. Інструктор у таборі під Єреваном називав цей спосіб “захватом самурая”. Відчувши на своїх руках долоні хлопця, Клосс блискавично присів, випроставши руки вгору. Хлопець злетів угору, описав дугу і впав, збивши з ніг свого товариша. Клосс встиг уже відбігти метрів на тридцять, коли почув, як лісову тишу пронизала автоматна черга.
Він був у безпеці. Принаймні — зараз.
Сутеніло. Мацей підвівся з каменя, ретельно обтрусив штани, взяв парасольку. Він мав вигляд літнього чоловіка на моціоні в Ліску-Здруї.
— Тепер, — сказав він, — ти все знаєш про старшого радника Гебардта. Пам’ятаєш пароль для Конрада?
— Мене послав до вас Жук, — повторив Клосс. — Якби я знав його раніше… — зітхнув він.
Мацей знизав плечима.
— Адже ти знаєш, що це нелегко. Що ти робитимеш?
— Спатиму, — відповів Клосс. — У мене був жахливий день. Треба непомітно прослизнути до своєї кімнати, навести там порядок і подумати, як закінчити цю гру.
Клосс прийшов до пансіонату, коли з жодного вікна не просочувався й промінчик світла — на всіх були чорні штори. У холі теж було темно, а портьє дрімав під дошкою з ключами. Клосс пройшов повз нього, не беручи ключа. Його універсальна відмичка, виготовлена майстром своєї справи з Вісбадена, відмикала будь-які замки. Бо Клосс хотів, щоб дві людини, котрі, як і він, мешкали у цьому самому пансіонаті, дві людини, котрі не змовляючись пробували сьогодні вбити його, думали, коли поглянуть випадково на дошку з ключами, що Ганса Клосса нема в своєму номері.
Вже у себе, почистивши мундир, скупавшись і лігши врешті на широкий диван, Клосс почав думати про цю другу людину, що хотіла заподіяти йому сьогодні смерть. Після розмови з Мацеєм Клосс знає, чому старший радник Гебардт, причаївшись біля кладки над струмком, двічі стріляв у нього з близької відстані.
Правду кажучи, Клосс повівся легковажно. Він забув, просто забув про Гебардта, а знав же перед тим, що радник чекатиме на нього. Поглинутий думками про те, як вирватися з рук партизанів, він забув про Гебардта. Либонь, тільки інстинкт і цього разу допоміг йому. Коли він добігав до кладки, яскравий сніп сонячного світла на мить засліпив його. Він перескочив через поруччя саме тієї миті, коли пролунав постріл. Один, потім другий. Старший радник Гебардт, мабуть, педант і любить доводити справи до кінця. Інша річ, що другий постріл мало не влучив у ціль. Вже коли чистив свій мундир, Клосс помітив чималу дірку під пахвою. Черговий замах на життя заради кількох скриньок з порцеляною. З того, що сказав Мацей, і з того, що Клосс домислив сам, випливала, просто кажучи, така історія. Вересень тридцять дев’ятого року. Піхотний батальйон 202-го полку захоплює місцевість Ліско-Здруй. Обер-лейтенант Гебардт, шукаючи квартиру, випадково потрапляє до будинку з багатющою колекцією порцеляни. Гебардт теж колекціонер, не кажучи, що сама колекція коштує великі гроші. За кілька днів колекціонера з усією родиною знаходять у підвалі його будинку. Усі вбиті пострілом у потилицю. Колекції не стало. Зараз Клосс пригадав, що Гебардт, либонь, ще в поїзді розповідав якусь геройську історію про свої подвиги тридцять дев’ятого року поблизу Ліска-Здруя. Мовби він з невеличким загоном наштовхнувся на поляків, зав’язався бій, і лише йому, Гебардту, пощастило вийти з тієї сутички живим. Може, ця історія не така вже й далека від дійсності? В такому разі жменька людей, з якими Гебардт пробирався через приміські ліси, не загинула в боротьбі з польськими солдатами. Зараз, зараз… Мацей розповідав, що люди бачили, як з будинку колекціонера виносили скрині, і що керував цим мародерським розбоєм сам генерал. Що ж, логічно. Зайвих свідків завжди знищували.
Клосс відчув, як його заполонює сон, і, вже засинаючи, пригадав хтозна-чому слова, які почув, коли партизани в лісі конвоювали його повз сарай: “Послухай, Ганно…” “Чому “Ганно”? — встиг ще подумати, перш ніж його здолала втома.
Була, мабуть, сьома чи початок на восьму, коли він прокинувся; точно він не знав, бо забув звечора завести годинник. Голячись і одягаючись, він обдумав подробиці плану, що почне його незабаром здійснювати.
Клосс натиснув на ручку до її кімнати. Вона легко піддалася.
— Це ти, Больдт? — почувся її голос. — Добре, що ти прийшов. Не знаєш — Клосс не вернувся? Я турбуюсь за нього.
Він зупинився над ліжком, спрямувавши на неї пістолет.
— Ти даремно турбуєшся, — нарешті озвався Клосс.
Вона схопилась, а потім знову впала на подушку. Рукою зробила непомітний рух чи тільки збиралася зробити. Але Клосс не хотів більше ризикувати. Він ухопив подушку за ріжок і висмикнув її з-під голови Ганни. Там, де Клосс і сподівався, лежав великий, надто великий для жінки парабелум. Він узяв його й пожбурив під шафу.
— Ти брутальний. Шкода, що ти від самого початку не був такий. Я люблю брутальних чоловіків.
— Одягайся, — кинув Клосс.
— При тобі? — вона ще пробувала грати. — Мені ніяково.
— Як хочеш, — сказав Клосс. Він дістав з кишені глушник і приладнав його на дуло револьвера. — Якщо хочеш, ми почекаємо, доки почне бити отой великий годинник у холі. Його дзвін легко заглушить цей звук.
Енергійним рухом вона скинула з себе ковдру. Невдовзі Ганна стояла поруч з ним у тій самій сукні, що й учора, і легеньких сандалях. Вона потяглася до сумки, але Клосс дозволив узяти її лише після того, як переглянув, що в ній лежить.
— Гаразд, — сказав він. — Тепер накинь плащ на плечі, я вестиму тебе під руку, а цю іграшку триматиму якраз на висоті твого жалісливого серденька, що так хвилювалося за Ганса Клосса. І стрілятиму не вагаючись, якщо ти вирішиш, що моє товариство тобі набридло.
— Куди треба йти? — поцікавилася вона.
— Побачиш, — відповів він. Напівобійняв її — так, щоб відчувала доторк металу під плащем. Так вони пройшли хол і коридор, нікого, крім портьє та прибиральниці, не зустрівши. На вулиці минули водовоза і старенького ксьондза, який осудливо зиркнув на жінку, що пригорнулася до німецького офіцера. “Він, мабуть, думає, що це полька”, — усміхнувся в думках Клосс. Біля муру вона затрималася.
— Куди ти мене ведеш?
— Чому ти хотіла, щоб ці люди вбили мене? — спитав Клосс замість відповіді.
— У мене не було виходу. Ти мені мало не зіпсував усе. Моя місія важливіша за життя якогось там обер-лейтенанта абверу.
— Потім, — сказав Клосс, — ти звинуватила б мене перед Лангнером, і мене вважали б шпигуном, який витяг з-під портрета мікрофільм із справжніми відомостями.
— Мені довелося б це зробити, — відповіла вона. — Наші шефи люблять, коли зрадник зазнає заслуженої кари.
— Але ти не подумала, що це я, наприклад, міг бути шефом Єви Фромм і забрати той мікрофільм?
— Не подумала, — сказала вона, — і не подумаю.
Вони вже були біля кладки. Це тут старший радник Гебардт спробував застрелити Ганса Клосса.