Пфістер — типовий пруссак, майже хрестоматійний тип офіцера вермахту, для якого не існує нічого поза даною ситуацією на довіреній йому ділянці фронту.
— Я сподіваюсь від вас особливо ретельного виконання наказів, — мовив він.
Обидва, Клосс і Куссау, сказали “слухаюсь”, але потім Клосс наважився запитати:
— Пан генерал вважає, що ворог зламає нашу оборону на річці?
— Я так не вважаю, — відповів Пфістер. — Я передбачаю все можливе. Цілим цей міст не може потрапити до їхніх рук. А висадити міст у повітря можу наказати тільки я і зроблю це лише тоді, коли не буде іншого виходу.
Потім генерал поінформував їх про полк резерву, що стоїть у лісі Вайперт, а далі без паузи, тим самим байдужим тоном почав говорити про справу обер-лейтенанта Калерта.
— Віддати до польового суду й розстріляти, — безапеляційний тон генерала не припускав ніяких дискусій чи сумнівів з цього приводу.
Клосс розумів, що заперечувати марно, що доля цього офіцера вирішена. Він помітив задоволення в очах есесівця Куссау, що не любив Калерта. І не дивно! Калерт, студент із Відня, був одним з найпристойніших офіцерів дивізії і не дуже приховував свою зневагу до есесівців.
— Калерт, — провадив далі генерал, — всупереч наказу, віддав більшовикам село Клаудорф.
— Він там не міг втриматися, — зауважив Клосс. — Калерт зайняв найвигідніші оборонні позиції, але…
У нього вп’ялися скляні очі генерала.
— Ви знаєте, капітане, наказ фюрера. Для прикладу його треба скарати.
Клосс замовк. Він подумав про Симону, маленьку француженку, яка працювала в казино дивізії і вже тривалий час приятелювала з Калертом. Вони сподівалися дотягти до кінця війни…
Клосс пройшов уже майже всю Дьоберітцштрассе і нарешті побачив номер шістдесят чотири. Невеличкий дерев’яний будиночок з квітником, металева табличка з прізвищем власника. Він прочитав: “Томаля”.
Двері відчинив сивий чоловік років під шістдесят, його обличчя здалося таким своїм, рідним, що Клосс, всупереч інструкції, сказав першу частину пароля по-польському:
— Це ви відвідуєте в Берліні тітку Елізу?
— Авжеж, — тихо відповів Томаля. — Тітка Еліза мешкає на Александерплаці.
Він завів Клосса до невеличкої кімнати, яких Клосс бачив сотні в тутешніх селах і містечках. Гаптовані килимки, єдвабні подушки, вишивані написи. Лише ікона матері божої з Ченстохова на стіні контрастувала з цим по-німецькому міщанським інтер’єром.
Томаля поставив на стіл пляшку і дві чарки. На Клосса позирав ще трохи з недовірою, по-селянському хитрував і не відразу перейшов до справи.
— Добре, що ти є, — ствердив нарешті хазяїн. З самого початку він звертався до Клосса на “ти”. — Завтра починаємо операцію “Дубове листя”.
— “Дубове листя”, — повторив Клосс, — що це за операція?
— Тобі не казали? — В голосі Томалі знову забриніла недовіра.
Клосс спокійно прикурював цигарку.
— Я тут з учорашнього дня. — Він теж уважно оглядав Томалю. Його досвід підказував, що в конспірації найнебезпечніше є налагодження нових зв’язків. Томаля відразу, викликав довіру, але Клосс був насторожі,
— Операція “Дубове листя” планується вже кілька тижнів, — пояснював тим часом Томаля. — Треба захопити міст на Резі на початку наступу і втримати його до підходу наших частин. Не можна допустити, щоб німці знищили міст.
— На кого покладено виконання цього завдання? — запитав Клосс.
Томаля довго мовчав.
— Післязавтра о четвертій ранку на західній околиці лісу Вайперт висадиться десантом загін наших парашутистів, — сказав він нарешті. — Я проведу їх через ліс до Форбурга. Коли почнеться наступ, вони нападуть на німецьку охорону біля мосту.
Клосс схопився із стільця. Він швидкими кроками ходив по кімнаті. Через ліс Вайперт! Збожеволіли! Адже в цьому лісі розташувався бронетанковий гренадерський полк!
— Операцію треба негайно відмінити! — вигукнув він. — І змінити плани!
Томаля, нічого не розуміючи, дивився на нього.
— Чому?
— Навіть миша не прошмигне через ліс Вайперт.
— Сьогодні ще в ньому нікого не було. Цю інформацію я сам передав.
— До сьогодні, — сказав Клосс.
Томаля потягся до чарки. Рука його тремтіла.
— Я вже нічого не можу зробити.
— Хочеш, щоб хлопці загинули?
— Я вже нічого не можу зробити, — повторив він. — Бачиш, зв’язківець, скинутий місяць тому з рацією, сидить десь у Добжице. Навіть я не знаю, де саме.
— Як це — не знаєш? У тебе нема з ним зв’язку?
— Лише через нашу людину в Добжице. Звуть його Вайс. Він приїздив сюди раз на тиждень. Проте зараз дороги перекриті, проїзду нема…
— До цього Вайса треба негайно когось послати. Ти знаєш, де його шукати?
— Адресу я знаю. Власне… — Клосс розумів, що Томаля не має права називати йому ту адресу, але ситуація була виняткова. — Байтценштрассе, двадцять вісім.
— Треба негайно когось послати. Це якихось двадцять з гаком кілометрів.
Томаля мовчав. Лише зараз Клосс помітив, що старий украй змучений. Під очима синці, губи пересохли. “Він тягне з останніх сил”, — подумав Клосс.
— Скільки та які є в тебе люди? — запитав лагідніше.
— Всі нові, — сказав Томаля. — Тільки нові. Колись тут мешкало багато поляків, — раптом заговорив він швидше, — ціла Добжицька вулиця — самі поляки. Не дочекались. Я теж, мабуть, не дочекаюсь.
— Які в тебе люди? — повторив Клосс.
— Янка. Полька, що працює в сусідів. Сусіди вже повтікали. Онук мій Ервін. йому оце шістнадцять минуло. Є ще кілька хлопців з Польщі, яких вивезли сюди на роботу, але я не встигну їх так швидко попередити.
— Розумію. — Клосс ходив по кімнаті. Зупинився перед груповою фотографією.
— Тутешні поляки, — тихо сказав Томаля. — З тих, що на фото, лишився тільки я… Може, в концтаборі хтось виживе.
— Не треба було зберігати це фото. І в усякому разі — не треба було вішати його на помітному місці, — сухо пояснив Клосс. Сів навпроти Томалі й теж відчув утому.
“Ще два місяці, — подумав він, — може, три…”
— Треба послати Янку і твого онука, — сказав і поглянув на старого. — Нема іншого виходу. Хай ідуть до Дьоберітца, тобто до Добжице, — виправився, — двома різними шляхами. Хтось із них мусить дійти. Ще сьогодні. Вайс устигне передати повідомлення.
— Ервіну шістнадцять років, — шепнув Томаля. — Янці трохи більше…
— Розумію. Але зробиш так, як я сказав. Пам’ятай, що, коли ми не попередимо, наші парашутисти загинуть у лісі Вайперт, а німці встигнуть висадити міст.
— Їх зараз гукнути?
— Потім покличеш. Вони не повинні бачити мене. Як ми довідаємося, що попередження передано і операцію відмінено?
— Двічі на день — о сьомій тридцять ранку та о дванадцятій вечора в діапазоні п’ятнадцяти мегагерц наші передають дев’ять тактів Полонеза ля-бемоль мажор Шопена.
— Що це означає?
— Полонез — буде операція. Нема полонеза — операцію відмінено.
— Ясно.
— Ну гаразд. Якщо наш загін не прибуде, як врятувати міст?
— Подумаємо, — сказав Клосс. — У рапорті треба запропонувати інше місце висадки. — Він вийняв з планшета карту й довго її вивчав. — Може, на південь від Форбурга. Від Осєка, — виправився він знову.
Томаля протер окуляри.
— Очевидно, можна, — сказав він. — Якщо там чисто.
На вулицях і полях, ще вкритих снігом, завис туман. Клосс зупинився, оглянувся, це вже була звичка, закурив. Врешті, він збагнув, що його вразило: тиша. Гармати на сході мовчали. “Це, мабуть, означало, — подумав він, — що завтра чи позавтра… Авжеж, найпізніше позавтра, за кілька годин після приземлення парашутистів, приземлення, якого не можна допустити…”
Тимчасове приміщення казино штабу дивізії розташувалося в палаці у напівпідвалі: щоб до нього втрапити, треба було зійти сходами вниз із просторого холу, де постійно чергували офіцер і два сержанти. Генерал Пфістер особисто вибирав приміщення для казино. “Місце, де їдять офіцери, — повторював він, — має бути охайне та приємне”. Про охайність казино дбала, власне, Симона.