Куссау, який досі спокійно сидів на табуретці, схопився й метнувся до вікна: він подивився з висоти другого поверху на подвір’я, де оборонялись есесівці, і, перш ніж Леман встиг зорієнтуватись, ухопив його пістолет, що лежав на столі й кинувся вниз.
— Стій, Куссау! — гаркнув Леман. — Клосс, стріляй!
Куссау вже підвівся з землі, він мав страшний вигляд: обличчя закривавлене, подерта на шмаття сорочка не прикривала тіло. Він вистрелив у парашутиста, що біг, не влучив і за мить упав, прошитий автоматною чергою.
— Але він, — сказав Леман, — не зрадив… Хто ж тоді?
Клосс вибіг із кімнати. У коридорі було порожньо, внизу ще стріляли, десантники відвойовували вал. Кабінет генерала був у протилежному кінці коридора; коли Клосс підбігав до дверей, палац зненацька здригнувся, шибки брязнули, моторошний, безперестанний гуркіт долинав зі сходу.
Почалося! Наступ!
Він штовхнув двері до кабінету генерала. Пфістер сидів біля письмового столу нерухомий, скам’янілий, ніби все, що коїлося внизу і довкола нього, його не турбувало. Клосс, відсапуючись, зупинився на порозі.
— Доповідайте, Клосс, — сказав генерал.
Клосс відрапортував. Давно він не почував себе таким дурнем. Подумав: найважливіше зараз — не допустити, щоб Пфістер подзвонив до Фогеля і дав наказ висадити міст у повітря. Якщо Томаля не встигне, не з’явиться тут за мить — а було домовлено, що саме Томаля увірветься до кімнати генерала — Клоссу доведеться самому перешкодити Пфістерові знищити міст. Війна триває! Клосс не повинен розконспіровуватись. Але ж трапляються ситуації…
— Десант, — сказав генерал. Точніше прокричав, щоб Клосс почув його в шаленому гуркоті. — Вони почали наступ. З’єднайте мене з плацдармом біля мосту.
Клосс підійшов до телефону. Тепер треба вихопити зброю… Револьвер Пфістера лежав на письмовому столі, він не встигне схопити…
— Мерщій, Клосс!
Клосс підняв трубку і розстебнув кобуру. Аж тут відчинилися двері. На порозі з’явився Томаля, за ним — польський офіцер.
— Руки вгору! — наказав Томаля бездоганною німецькою вимовою. — Руки вгору, швидко!
Пфістер виконав наказ.
— Я командир дивізії, — сказав він.
— Знаю, знаю, — буркнув Томаля. — Зв’яжіться з плацдармом біля мосту! Генерале, прошу взяти трубку й викликати до штабу командира саперів. — Клацнув запобіжник пістолета Томалі. — Ну, швидше!
— Я не зроблю цього!
— Ви зробите це негайно!
Пфістер підняв трубку.
— З четвіркою, — сказав він.
Це був чималий ризик! Томаля повинен розуміти, що Пфістер не дасть такого наказу. Звичайно… позбавити плацдарм командира — це полегшує завдання, але якщо генерал замість: “Прошу прибути до штабу” скаже: “Висадити”? Якщо він не злякається погроз?.. Чи Пфістер вірить, що він загине? Та, може, Томаля краще знає психіку німецьких генералів, ніж він, Клосс.
Вони чекали кілька секунд.
— Фогель, — пролунав голос Пфістера, — негайно прибудьте до штабу.
Отже, Томаля мав рацію!
Генерал поклав трубку.
— Мене тероризували неприпустимим чином, що не личить цивілізованим народам, які ведуть війну.
Цивілізований народ!
— Ви залишитесь тут, — сказав польський офіцер Томалі. — Стережіть їх.
Усе йшло так, як вони планували! Пан генерал Пфістер здобуде свободу, щоб він, Клосс, міг і далі діяти!
Клосс підійшов до вікна. На штабне подвір’я в’їздила машина майора Фогеля. Його відразу оточили парашутисти. Невдовзі ця машина з польськими десантниками вже поверталась до плацдарму біля мосту… Міст було врятовано.
Гуркіт артилерії потроху вщухав, почулися довгі автоматні й кулеметні черги.
— Можна закурити? — запитав Клосс. Це був сигнал.
— Куріть, — спокійно відповів Томаля.
Клосс підійшов до нього й одним швидким рухом звалив з ніг. Чи не дуже сильно він його вдарив? Здається, ні… Ухопив автомат Томалі.
— Тікаймо, генерале!
Вони збігли вниз і через казино вискочили на задвірок палацу. Потім стежкою понад Регою, ніким не помічені, рушили в напрямку лісу Вайперт.
Коли вони зупинилися на пагорку й побачили в долині річку, палац, прибережні поля, до плацдарму біля мосту вже підходили танки… Польські танки їхали через міст…
“Шкода, — подумав Клосс, — шкода, що я не зміг залишитись”.
— Ви врятували мені життя, — сказав генерал, — але, сподіваюсь… — Пфістер не договорив.
Клосс мовчав. “Ти боїшся, що я розповім про твоє боягузтво, — подумав він. — Бійся, так треба. Але я тебе врятую, бо ти мені потрібний: ти даєш мені незаперечне алібі”.
— Про те, що сталося, — озвався він нарешті, — ніхто нічого не дізнається, пане генерал. Даю слово німецького офіцера.
Генерал Пфістер полегшено зітхнув.
Облога
Ішов мокрий сніг, на морі скаженів шторм. Клосс підняв комір плаща і наддав ходи. З вузенької вулички, де він жив, Клосс вийшов на базарний майдан і переходив його по діагоналі. На майдані було майже порожньо, мертво — двері будинків позабивані, вікна зачинено, лише біля “Soldatenheim”[4] Клосс помітив кількох солдатів вермахту. Дівчина з літерою “П” на пальті пробігла тротуаром і зникла в якійсь брамі. З гучномовця почувся хрипкий голос: “Увага, увага… Комендант поліції та СС міста Тольберга наказує жінкам з дітьми до п’ятнадцяти років з’явитися завтра, 18 березня 1945 року, о шостій ранку в порт, звідки їх буде евакуйовано за межі прифронтової смуги. Повторюю…”
Голос іще долинав до Клосса, коли він повернув на головну Кайзерштрассе і проходив повз порожні, з опущеними ґратами вітрини магазинів. Вони вирішили евакуювати місто… А може, вважають, що їм пощастить утримати Тольберг? Скільки? І відразу настирлива думка: скільки це триватиме? Радянські й польські війська прорвали Поморський Вал. Сьомого березня перший польський солдат дійшов до Балтики, але в приморських містах досі втримуються німці. Використовуючи завчасно споруджену систему укріплень, Гіммлер і думати заборонив про капітуляцію. Це місто, як і багато інших, доведеться здобувати у важких боях… Клосс подумав, що у нього попереду ще багато нелегких днів.
Він подивився на годинник. За десять хвилин йому треба доповісти про своє прибуття начальникові оборони Тольберга оберстові Броху. Увечері він знову має бути на Кайзерштрассе. У підвалах згорілого під час нальоту будинку Клосс влаштував радиста, сержанта, якого викинули з парашутом тиждень тому, коли ще польські дивізії не підійшли до Тольберга. Рація дає змогу передавати повідомлення кожного дня: всі накази оберста Броха відразу потрапляють до польського командування. Клосс подумав, що треба буде, може, ще сьогодні, перенести апарат в інше місце: взагалі слід було б щоразу міняти місце передачі. Ніколи, навіть в останні хвилини битви, не можна недооцінювати ворога.
В ад’ютантурі Броха Клосс зустрів Бруннера, що чекав начальника. Штурмбанфюрер привітав його щиро, з неприхованим задоволенням. Він одразу сказав, що оберст прийде лише за кілька хвилин і що вони, Бруннер і Клосс, мають трохи часу і можуть спокійно погомоніти. Він поводився так, ніби потреба в цій розмові була давно відома й очевидна. Бруннер почастував Клосса сигарою і спинився перед великим планом Тольберга, що висів на стіні. Капітан насторожено стежив за штурмбанфюрером: військова доля зводила його з Бруннером багато разів. Клосс виграв усі двобої, що були між ними, але дедалі частіше замислювався над тим, чи Бруннер не назбирав тихцем матеріал проти нього, принаймні щоб мати підстави для підозрінь… Проте, може, він і не підозрював його ні в чому, а просто вважав Клосса схожим на себе: таким же цинічним і таким же готовим на все в ситуації, коли вже немає чого втрачати.
— Паскудна розвага, — сказав нарешті Бруннер.
— Паскудна, — погодився Клосс.
Бруннер підійшов до вікна, став спиною до Клосса, ніби не хотів, щоб капітан бачив його обличчя.
— Які твої наміри? — тихо спитав Бруннер.
— Ніякі. А твої, Отто?
— Ти не хочеш відкривати карти, так? — Голос Бруннера був спокійний і байдужий. — Завтра можуть відрізати морський шлях. Судна, що відпливають уранці, будуть, певно, останніми.