— Правильно, інженере Кроль, — сказав він. — Їм треба постійно про це нагадувати.
Кроль підвівся. Він ледве пересувався, ще не звикши до протеза, який заміняв йому ось уже кілька місяців праву ногу, ампутовану в польовому госпіталі під Мінськом. Бруннер, звісно, знав про нього геть усе: і те, що Кроль отримав залізний хрест за битву під Москвою, і те, що він не вступив до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і те, нарешті, що в його брата — майстра Кроля, який працював на цій самій фабриці, — мати полька. Слід не спускати з нього очей і тримати в кулаці: зараз він був потрібний, дуже потрібний.
— Ви закінчили мінування заводу?
— Так, — сказав Кроль. І додав: — Я виконав наказ.
— Тепер послухайте: о третій тридцять приїдуть вантажні машини.
— Зарано.
— О третій тридцять. До цього часу треба озброїти всіх німців. — Він подивився на годинник. — Зброю привезено. Німецька охорона поїде вантажними машинами.
— А іноземні робітники?
— Ви жартуєте, Кроль. Чому вас турбує доля цих людей?
— Я працював з ними. Дехто з них уже став спеціалістом.
— Годі! — Бруннер не збирався дискутувати з Кролем. — Вони залишаться тут.
— Не розумію.
— Зрозумієте. Тільки без дурниць. Це фронт, Кроль, а ви знаєте, що на фронті виконуються всі накази.
— Знаю, — сказав інженер і пошкандибав на своєму протезі до дверей. — Це все?
— Все. Ключ від складу в начальника заводської варти.
— Знаю.
Бруннер пішов із заводу, а Кроль, спираючись на ціпок, подибав цехом уздовж верстатів, приготованих до демонтажу. Він намагався не дивитись на робітників, навіть пришвидшував ходу, але все одно відчував на собі їхні погляди. Його поймали одночасно страх, зненависть, жаль. Ці люди загинуть, а їхня смерть затаврує і його, Кроля, чесного офіцера-фронтовика. Чи й справді затаврує? У кінці цеху, біля відімкненого вже пульта управління, Кроль побачив свого брата, майстра Яна Кроля. Вони ніколи не були друзями, а проте існував між ними зв’язок, який вони не хотіли чи не вміли порвати. їхнє життя ще замолоду склалося по-різному. Мати Яна була полька, а його батько, дядько Альфред, стверджував, що вся родина Кролів польського кореня, що ще їхній дідусь підписувався замолоду просто “Круль”. Інженер Кроль ніколи про цю польську кров і не думав, а майстер Кроль, вихований матір’ю, постійно і, на думку Альфреда, цілком недоречно це підкреслював.
Отже, не дивно, що їхні долі склались по-різному. Альфред здобув вищу освіту, а Яна вигнали з університету. Альфред став офіцером і пішов на фронт. Ян був робітником, а згодом — майстром на тольберзькому заводі. Він став обережніший, і професор Гласс відстояв його від призову в армію.
Ян Кроль — чоловік плечистий, високий, волосся припорошене сивизною. Він саме набивав люльку, коли на порозі з’явився Альфред.
— О третій тридцять, — сказав він. — О третій тридцять приїздять вантажні машини.
Майстер знизав плечима і показав Альфредові на місце біля пульта.
— А що з ними? — запитав Ян.
— А як ти гадаєш? — скипів раптом інженер. — Що їх — евакуйовуватимуть? Чи дозволять залишитися тут?
— Третього виходу нема.
— Є! — Альфред раптом зайшовся сміхом. Його душила лють. Ось уже близько поразка, а він нічого не досяг: лише втратив ногу, і перший-ліпший гестапівець ставиться до нього, як до хлопчиська. І Альфред зробив те, чого не мав права робити. Він сказав правду.
У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.
— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.
— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!
— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Не наше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…
Ян мовчав.
— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…
— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.
— Я не розумію.
— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?
— Не розумію.
— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…
— Я багато чого бачив.
— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.
— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…
— Я завадив твоїй кар’єрі?
— Завадив.
— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…
Альфред схопився на ноги.
— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?
— Мене ніхто не шукатиме.
— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…
— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?
— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.
— Ні!
— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?
— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.
— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?
Альфред стукав ціпком по підлозі.
— Що ти хочеш зробити?
— Не знаю. Може, нічого.
— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…
— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.
— Брехня! — Альфред знову захвилювався.
— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?
Запало мовчання.
— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.
— Хто повинен зробити це?
— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.
— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?
— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.
Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.
Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…
Кроль нарешті побачив їх, пальцем покликав підійти.
— Ви троє, — сказав він, — підете зі мною.
— Для чого ви їх берете? — взявся звідкись Штрудель.
— Годинникові механізми треба розбирати.
— Гаразд, — махнув рукою німець.
Майстер переповів новину. Вони були, власне, готові до того, що почули… Багато разів говорили про таку можливість, однак у глибині душі вірили, що наша армія прийде швидше, ніж німці встигнуть евакуювати завод.