— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?
— У певних межах, — сказав Гласс.
— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.
— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?
Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.
— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?
Гласс схопився зі стільця.
— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?
— Так, — сказав Клосс. — Він у полоні.
Гласс упав на стілець. Він затулив обличчя руками, потім витер хусточкою очі.
— Це точно? — запитав він. — Звідки ця інформація?
— Чи треба мені відповідати? Гадаю, ви й так зрозуміли?
— Зрозумів, — шепнув Гласс.
— А якби ви схотіли відтворити кому-небудь цю розмову…
— Не кажіть. Я все зрозумів.
— Війна — безжалісна гра, професоре, — говорив Клосс. — Ви продукуєте не цяцьки для дітей, а прилади для ракетних снарядів, що падають зараз на Лондон.
— Знаю.
— І йдеться про те, щоб вас більше для цього не використовували.
— Знаю, — знову повторив Гласс.
— Я вважаю, що ми все сказали один одному. Але це зовсім не так просто: не евакуюватись. Вже завтра вони не дадуть вам спокою. Саме тому я пропоную: через дві години ми зустрінемося на розі Поммернштрассе та Гінденбургплац.
Професор підвівся. Здавалося, він забув про Клосса.
— Курт живий, — шепотів він. — Курт живий…
Він сидів у темній, вузькій комірчині на єдиному стільці, що стояв поруч з ліжком. Бася старанно затулила вікно, потім підійшла до дверей і обережно повернула ключ у замку. В квартирі було тихо.
— Професор пішов спати, — шепнула вона, — він завжди у цей час дрімає. А стара — в їдальні.
Бася сіла на ліжко. Після розмови з Глассом Клосс обійшов навколо вілли, вийшов на вулицю і Повернувся сюди. Бася, як вони й домовилися, лишила вікно в своїй кімнатці за кухнею відчиненим.
— Розповідай, — сказав Клосс.
Вона говорила дуже тихо. Ті, що на фабриці, — Бася не називала прізвищ, — поставилися до її повідомлення з недовірою. Вони твердили, що це може бути провокація, що навіть ліквідація есесівця ні про що не свідчить. Бася запевняла: ніхто не міг знати, куди вона тікатиме, випадковість не можна передбачити, що коли їй вірять… Нарешті переконала думка, що втрачати їм нічого; бо якщо вони залишаться самі, то, безперечно, загинуть, а завод буде знищено. Бася розповіла Клоссові план операції, яку збираються здійснити на заводі підпільники. Він слухав уважно, час від часу ставлячи питання, на які Бася найчастіше не знала відповіді: у кого з німців є пістолети? скільки робітників належить до організації? чи знають вони схему сигналізації на заводі — така схема неодмінно має бути?
Нарешті він упевнився, що у них є надія на успіх, але повстання треба очолити.
“Може, — думав він, — це моя остання операція, і, мабуть, настав час…”
— Тобі доведеться ще раз піти туди, — сказав Клосс.
Бася кивнула головою. Вона була готова до цього: домовилася з майстром Кролем, що за півтори години один з них — Кроль чи Левон — чекатиме на неї у тому місці, де заводський мур підходить до заплавних лук, які тягнуться аж до каналу. Бася не хотіла більше ризикувати, йдучи повз вартового.
— Ти скажеш їм, — мовив Клосс, — що їхній план в основному непоганий. Та лише в основному. Я хочу бути на місці особисто й очолити операцію. Для цього не о другій сорок, а рівно о другій двадцять п’ять група з двох-трьох чоловік зніме вартового біля брами. Це треба зробити дуже вправно, щоб німець не встиг і писнути. О другій тридцять ти і я увійдемо до заводу. І тоді почнеться операція. Ти скажи їм, що я зв’яжуся з нашими. Розумієш?
— Розумію.
Клосс подивився на годинник. Треба ще зайти до Броха, а потім піти на Кайзерштрассе. Косек мусить передати повідомлення і одержати відповідь. Наступ на завод через канал має розпочатись щонайпізніше о другій. Все це ризиковано, проте іншої можливості Клосс не бачив. Закурив цигарку. Полум’я сірника вихопило з темряви обличчя Басі. Темні кола під очима, знекровлені губи.
— Тримайся, дівчино, — сказав Клосс. — О другій я прийду до твого вікна. — Він завагався. Може, не брати її на завод? Треба. Бо члени організації його не знають, і він їх не знає. — Що робили Гласси після того, як я пішов? — запитав Клосс наприкінці.
Професор сказав дружині: “Не пакуйся, ми лишаємось”. Вона кричала й протестувала, а він поклав їй тоді руку на плече і мовив: “Курт живий. Він у полоні”. І ще щось, а що саме — Бася не зрозуміла. Потім дружина Гласса схлипувала, сидячи на великій, вже спакованій валізі, а він повернувся до кабінету.
Почулися кроки, хтось увійшов до кухні.
— Це вона, — шепнула Бася. — Готує професорові цілющу травицю.
— Запам’ятай, — тихо говорив Клосс, — нехай на заводі приготуються, але обов’язково чекають на мене. Найважливіше — зняти вартового.
Знову кроки. Клосс підвівся, підійшов до вікна, і саме тоді пролунав крик дружини Гласса.
— Фріц! — гукала вона. — Фріц!
За мить дружина Гласса була вже в кухні. Ще не встиг Клосс вислизнути у вікно, як вона вже гатила кулаками в двері служниці.
— Відчини, — кричала вона, — відчини!
Клосс зник у сутінках саду. Бася стала на порозі.
— Чому ти замикаєшся? Хто в тебе був?
— Нікого, прошу пані.
— Де мій чоловік?
— Адже пан професор спить у кабінеті, — відповідала Бася своєю школярською німецькою мовою.
— Він зник! — Дружина Гласса знову побігла через кухню та їдальню. Вони зупинилися на порозі кабінету. Двері на ґанок були відчинені, вітер поздував папери з письмового столу, поруч з невеличкою канапою, затиснутою між книжковими шафами, лежали нічні пантофлі професора Гласса.
— Може, він десь вийшов ненадовго, — сказала Бася.
— Без черевиків? — Дружина Гласса вибігла на ґанок, потім — до садка. І знову почувся її крик: — Фріц! Фріц!
Коли вона повернулася до кабінету, в її очах були сльози.
— Боже мій, боже мій, — шептала вона. — Що з ним сталося?
Вона взяла телефонну трубку, через силу набрала номер.
— Це дружина Гласса, — сказала вона. — Я хочу поговорити зі штурмбанфюрером…
Бруннер з’явився у помешканні Глассів через кілька хвилин. Не знімаючи кашкета, він ходив по кабінету професора, нетерпляче й ніби неуважно слухаючи розповідь дружини Гласса. Він оглянув нічні пантофлі професора, понишпорив у паперах і шухлядах, вислав двох чоловік у сад, щоб ретельно обшукали територію вілли.
Потім Бруннер сів на канапу і випростав перед собою ноги в лискучих чоботах.
— Ви сказали, фрау Гласс, що тут був гауптман Клосс. — Саме це, либонь, найбільше його зацікавило.
— Так, — шепнула вона.
— Вони розмовляли в кабінеті. Ви не знаєте — про що?
— Я не підслуховую, пане штурмбанфюрер.
— Шкода. Що було потім?
— Я вже казала. — Вона притулила хусточку до очей. — Чоловік наказав мені припинити пакування речей.
— Чому?
— Я не знаю. І не питала його, бо він сказав мені, що Курт живий. Ви розумієте? Ми стільки часу нічого не знали про нашого хлопчика… Я розплакалася. Він у полоні, але живий.
— Звідки таке повідомлення?
Вона знизала плечима.
— Може, через Червоний Хрест?
— Жартуєте. Про Курта чоловік вам сказав, коли пішов Клосс?
— Так.
— І що було далі?
— Я побігла на ґанок, до садка, потім до служниці, польки. Вона замкнулася на ключ. Мені здавалося, що я чула голоси, що хтось у неї був. Ви допитаєте її?
— Допитаю, — нетерпляче відповів Бруннер. — Ну, гаразд, покличте її.
Він розглядав Басю без будь-якого зацікавлення. Узяв її за підборіддя, легко ляснув рукою по обличчі.
— Що ти знаєш?
— Нічого, прошу пана.
— Не бреши. У тебе був хлопець?
— Ні, прошу пана… Мій хлопець працює на заводі. Пані Гласс причулося.
Бруннер знову вдарив її. Трохи дужче.