— Ти збожеволів!
— Ідіть звідси, — повторив Косек. — Треба виходити в ефір, потім я більше не буду потрібний, а без вас загинуть ті, що на заводі.
Знову почувся гуркіт моторів.
— Нащо нам гинути вдвох, — сказав сержант, — вистачить і одному. — Він узяв рюкзак і витягнув з нього гранати. Поруч поклав автомат. Він робив це все старанно, не кваплячись. — Раз мати народила, — шепнув він.
Клосс розумів, що Косек має рацію: йому не слід вагатись, негайно треба йти з підвалу. Сержант мусив загинути, виконуючи своє завдання, а він, Клосс, повинен вижити, щоб виконати своє. Такий закон війни, але Клосс повставав проти нього, відчував, що не зможе лишити в підвалі цього хлопця, який уже надів навушники й ще раз показав майорові рукою на двері. Раптом йому спало на думку ще раз спробувати здійснити одну з тих божевільних ідей, які не раз виручали його із, здавалося б, безнадійних становищ. Відчиняючи двері, він востаннє думав: “Ні, я не зроблю цього, мені не можна”. Сержант уже передавав, він навіть не повернувся, коли Клосс виходив, майор не побачив його обличчя. Коридор був довгий і темний. Всі двері до підвалу замкнені, а їхні — треті від входу. Він знайшов труп есесівця, вбитого кілька годин тому. Тіло було важке, Клосс ледве ніс його. Машини вже гальмували на Кайзерштрассе: він чув голоси і тупіт чобіт, коли ударом ноги відчинив двері “їхнього” підвалу. Сержант саме закінчив сеанс радіозв’язку — глянув на Клосса із здивуванням і навіть злістю.
— Якого біса вам тут треба?! — буркнув він, не дотримуючись уже жодних військових статутів.
— Стягай з нього мундир і переодягайся в це есесівське ганчір’я, — наказав Клосс. Він вимкнув ліхтарик, зірвав запинало з вікна. Німці вже вбігли на подвір’я: вони прямували до прибудови та до підвальних дверей. Клосс натиснув на гашетку автомата — він стріляв влучно, короткими чергами. Думав лише про бій, бачив лише мушку, прицільну планку і тіло ворога. Сержант застебнув есесівський плащ, за мить він став поруч. Німці залягли на подвір’ї, ведучи безладний вогонь. Кулі трощили стіну над вікном.
— Годі! — наказав Клосс.
Німці ще стріляли, поступово наближаючись до підвальних дверей…
— Гранати, — сказав Клосс. Вони схопили по одній і вибігли у коридорчик. Коли перший солдат з’явився біля входу, Клосс кинув свою гранату. Вибух струсонув стіни, полетіли уламки. На мить запала тиша. Німці відскочили од дверей.
— Тепер ти, — сказав Клосс і показав на “їхній” підвал. Лише тепер сержант зрозумів план майора. Косек кинув гранату. Вони впали на землю, в підвалі кілька секунд вирувало справжнє пекло. Німці, які оточили подвір’я, побачили чорний дим, що валив з вузенького віконечка.
Клосс і Косек пробігли коридором і увійшли до першого від входу підвалу. Вони зупинилися біля дверей, затамувавши подих. Минуло кілька хвилин, перш ніж німці насмілились увірватись до підземелля. Так, як і передбачав Клосс, усі побігли до підвалу, звідки стріляли і який знищено вибухом. За мить вони знайдуть рештки рації та понівечене тіло. Подумають, що радист сам підірвав себе гранатою.
На них чекало ще найважче… Клосс оглянув сержанта, застебнув йому ґудзик на плащі і відчинив двері. В коридорі, де юрмилися німецькі солдати, було чорно від диму, Клосс зупинився, роздивляючись…
— Оглянути всі приміщення! — гаркнув він.
“Як добре, — думав Клосс, — що я маю діло з вермахтом, а не з СС. СС займається портом”.
Якийсь фельдфебель біля входу глянув на нього здивовано. Але негайно виструнчився, коли Клосс підійшов до нього й сказав майже пошепки:
— Що це за балаган? Наведіть порядок і доповідайте майорові Фалькенгорну.
Вони пройшли через подвір’я, а коли опинились на вулиці й повільно минали колону військових машин, Клосс подумав, що знову здійснилося неймовірне…
— Вони прийняли повідомлення? — запитав він сержанта.
— Прийняли, — відповів Косек. І додав: — Я гадав, що це буде моя остання передача. Пробачте, пане майор…
Клосс подивився на годинник. Лишилося ще чотири години до операції на заводі.
Інженер Альфред Кроль ішов спорожнілими вулицями Тольберга. Він ішов дедалі повільніше, виставляючи поперед себе ціпок, немов сліпий. Від заводу до штабу були понад три кілометри. Він чудово знав цю дорогу, але вона ставала незмірно довшою. Звичайно, він міг протелефонувати, вони одразу приїхали б, якби він натякнув, про що йдеться, та Кроль вирішив піти особисто, ніби йому треба було ще пройтися годину, щоб остаточно зважитись. Ні, він уже не міг змінити свого наміру. Не міг вчинити інакше, заперечити собі самому, стати раптом, в останній день кимось іншим, ніж тим, ким Альфред Кроль був усе своє життя. Він пройшов повз Гінденбургплац і затримався перед гімназією Бісмарка. Тут Кроль захищав атестат зрілості, тут вступив до гітлерюгенду, сюди приходив згодом уже як офіцер, щоб розповідати про фронтові пригоди. За рогом, у завулку з гордовитою назвою Гельденштрассе, мешкала Інга. Вона загинула в Гамбурзі під час бомбардування влітку сорок третього року. Вони умовилися, що після війни житимуть тут, у Тольбергу, в будинку над морем. Інга вірила в перемогу, радила йому вступити до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, але він не поспішав визначити своє ставлення до цього. Потім був фронт і знову Тольберг, але вже без Інги… І раптом, в останній день, він, офіцер-фронтовик, інвалід війни, кавалер залізного хреста, повинен був би відкинути все своє минуле, зрадити (бо це таки була б зрада) лише для того, щоб вижити? Надто висока ціна, яку не можна сплатити. Може, від завтрашнього дня удавати з себе ворога гітлеризму, може, послатися на нібито польське походження родини Кролів? Ні. Він, звичайно, не любить Бруннера, як і всіх тих типів з черепами на кашкетах, які дивились на нього з погордою і ніколи насправді не довіряли йому, але ж то німці: його пов’язує з ними військова доля. “Я з переможеними, а не з завтрашніми переможцями”,— повторював він собі.
А проте його брав неспокій. Шістсот робітників фабрики загине, і на нього, Альфреда Кроля, впаде — і тепер цілком напевно — відповідальність за їхню смерть. Але потім згорить завод, загине цілий Тольберг і все, що було його життям. Має рацію фюрер, наказуючи: “Залишайте спалену землю…” Виживуть лише щури.
А вони вже гадають, що виграли. Тоді, коли Кроль сказав своєму братові, піддавшись миттєвій слабкості — так він тепер це розцінював — те, чого ні за що в світі не повинен був говорити, його відразу заполонила ненависть. Він бачив збентежені, напружені обличчя свого брата майстра Кроля і всіх тих, що були з ним. Що збиралися робити ці приречені на смерть? Звичайно, йому, Альфредові Кролю, не вірять. Він виказав їм довірену йому таємницю, а вони відразу забули про нього, відкинули його, як предмет, що вже відіграв свою роль. І він опинився на самоті, один-однісінький. Шкутильгаючи по цеху, він бачив робітників, що бігали від машини до машини, чув шепіт незрозумілими мовами. Ті троє, що зустрілися з майстром Кролем, були особливо збуджені. Він знав їх — вони давно вже працювали на заводі: поляк, француз і росіянин. Цей француз, Левон, навіть непогано говорив по-німецькому, знав Париж, а Кроль любив згадувати столицю Франції, яку відвідував ще до війни. Левон мав гарну дівчину, робітницю на ім’я Івонн. Кролю вона не подобалась. Йому здавалося, що Івонн дивиться на нього з погордою та відразою. Колись він спробував звернутися до неї своєю кепською французькою мовою — вона мовчала, втупивши очі в землю. Довелося це саме повторити по-німецькому, а Левон перекладав. Цього вечора, після розмови з братом, він стежив за ними, удаючи, ніби його цікавить демонтаж. електровузлів.
Не лишалося сумнівів, що обидва вони належали до змовників, та й хто з них, зрештою, не належав? Уся ця величезна громада людей із тавром “Р” та “Ost” здалася зараз Кролю грізною стихією, яка щомиті може вибухнути. Він збирався повернутись до сторожки, коли побачив, що Левон, обережно озираючись, прямує до виходу з цеху.