— У тебе ще є Гласс, — спокійно сказав Клосс.
— Звідки ти знаєш?
— Ти інсценізував убивство і десь сховав професора. Ловко! Але робота не вельми чиста…
— Ота сорочка? Дурниці… Американці чи англійці озолотили б мене за Гласса…
— Вже не озолотять, — сказав Клосс. — А нам він менш потрібний. Ішлося тільки про те, щоб він не евакуювався…
— Ти жартуєш. Подумай як слід: робітники, завод і Гласс. Хіба це не варте життя Бруннера? Хіба не варте? — повторив він. — А лише я знаю, де професор. Бери ще цигарку. Дуже прошу, не соромся…
Клосс поліз до кишені.
— Руки на стіл! — гаркнув Бруннер.
Клосс вийняв сірники.
— Ти дуже нервуєшся, — сказав Клосс. — Твої есесівці мене ретельно обшукали. Гадаєш, я міг би сховати зброю? Навіть офіцери польської розвідки, мій любий, не мають надлюдських можливостей.
— Ну, то як воно буде? — запитав Бруннер.
— Ти винятковий шахрай, Отто. Ще вчора ти сховав професора, аби сьогодні мати можливість торгуватися. І мене хочеш залучити до цього гендлювання.
Штурмбанфюрер криво посміхнувся. Слова Клосса він зрозумів як похвалу.
— Навіть союзникам, — підтвердив він, — будуть потрібні досвідчені фахівці.
— Ти помиляєшся, Бруннер.
Цієї миті потужний вибух струсонув заводські стіни. Татакання автоматів, уже близьке, безперервне, долинало звідусіль.
“Вони форсували канал, — думав Клосс. — Форсували канал і захопили їх зненацька!”
Брязнула шибка, штукатурка посипалася на підлогу, світло на мить згасло і знову засвітилось. Бруннер схопився зі стільця. Клосс умить це використав. Він щосили пхнув стіл на гестапівця і схопив його зброю.
— Не рухайся, Бруннер, я не схиблю…
— Ти збожеволів, — сказав штурмбанфюрер. — Адже ми домовляємось…
Унизу, в цеху, пролунало кілька пострілів. Потім почувся пронизливий крик, який поволі стих…
— У мене є Гласс, — шепнув Бруннер.
Татакання автоматів, вибухи гранат наближалися.
— Слухай, Бруннер, — тихо мовив Клосс. — Ти зараз увімкнеш мікрофон, що стоїть на письмовому столі Гласса. Бачиш?
— Бачу…
— Викличеш сюди інженера, що замінував фабрику.
— Так…
— Як його прізвище?
— Кроль…
— Теж Кроль… Тепер я розумію… Накажеш відімкнути мережу мінування. Якщо ти цього не зробиш, я застрелю тебе.
Бруннер підійшов до письмового столу. Не відводячи очей від Клосса, який тримав зброю напоготові, він увімкнув мікрофон. Бруннер кричав, але голос його приглушували вибухи гранат…
— Нічого, Гансе, нічого, — шепотів Бруннер. — Чого ти, зрештою, боїшся? Ми домовились, завод не злетить у повітря.
— Я не хочу несподіванок. Де це?
Штурмбанфюрер не встиг відповісти… У відчинені двері було видно коридор, повний диму, і каркас сторожки без скляних стінок. На порозі з’явився інженер Альфред Кроль. Він прийшов сюди без виклику. Клосс іще встиг сховатися за Бруннера, дуло пістолета він приклав до спини гестапівця. Кроль з порога бачив лице штурмбанфюрера і в’язня, що стояв за ним. Він міг не здогадатись…
— Це Кроль? — шепнув Клосс. — Говори!
— Де пульт мінування? — запитав Бруннер.
— У вогнетривкій касі. Але з двору теж можна увімкнути. Я підімкнув додатковий провід…
— Негайно знищіть, — наказав Бруннер.
— Що?!
— Вимкнути! — загорлав штурмбанфюрер, відчувши під лопаткою дуло пістолета. Одразу ж дуже близький вибух струснув стіни: вікно затягло димом і пилюгою. Короткі автоматні черги залунали на подвір ї. Бруннер захитався, встав і відкрив Клосса. Альфред Кроль побачив зброю в руці людини, про яку знав, що вона ворог Німеччини. Він зрозумів…
— Страхопуд! — крикнув інженер. — Страхопуд!
Кроль вихопив з кишені пістолет, який отримав кілька хвилин тому від начальника заводської варти. Не цілячись, він вистрелив у Клосса.
Коридором біг есесівець.
— Die Polen?[8] — ревів він. — Die Polen?.. — Есесівець зник на сходах, що вели до цеху. Бруннер метнувся до вікна, висадив раму й зник у темряві.
Альфред Кроль, не зважаючи вже на Клосса, підійшов до сейфа. Дістав з кишені ключа. За мить він увімкне контакти — і всі, й есесівці, й робітники, й ті, що б’ються зараз у дворі й усередині заводу, загинуть. Клосс ледь звівся на ноги: права рука безсило звисала. Він не відчував болю, не чув вибухів гранат, бачив лише спину Кроля і важкі броньовані двері, що відчинялися… Лівою рукою Клосс потягся до зброї, що лежала на підлозі, але не встиг, бо інженер несподівано повернувся… Клосс кинувся на нього, вдарив, поточився й упав…
Польська піхота вже закріпилася на подвір’ї. Кулеметні черги косили есесівців. Змітаючи ґратчасту огорожу, з явився танк Т-34. Він промчав повз заводські приміщення і, розваливши мур, опинився на вулиці. Солдати бігли до цеху. Есесівці ще захищались, відчайдушно й безнадійно. Юрба робітників атакувала їх зсередини. Огнівек і Левон, вже озброєні (повідбирали пістолети в німецьких інженерів), прокладали собі шлях до кабінету Гласса. В диму й куряві вони не розрізняли облич, постатей, бачили тільки силуети людей, тіні, що з’являлись і зникали в пітьмі… Цей бій, запеклий і безладний, ще тривав, коли вони з’явилися на порозі кабінету професора. Побачили відчинений сейф і Кроля. Лежачи на землі, він спромігся дотягтися до пістолета. Дарма… Клосс вибив йому зброю з рук. Тоді Кроль, напружуючи останні сили, схопився з підлоги й метнувся в напрямі сейфа… Він на мить зависнув у повітрі, ніби долаючи невидиму перешкоду, і тоді Левон вистрелив… Альфред Кроль упав на підлогу. Це був останній постріл у битві за завод.
До кабінету Гласса вже заходили солдати в польських мундирах. Вбіг молодий офіцер у чині капітана. Побачив Клосса, що підводився з підлоги за допомогою Левона та Огнівка.
— Хто це? — закричав він.
Йому не встигли відповісти. До кабінету увійшов полковник. Капітан відразу виструнчився, хотів доповідати, але полковник тільки махнув рукою.
— Лишіть нас самих, — наказав він.
Капітан не одразу збагнув, що полковник має на увазі себе й пораненого німецького офіцера…
— Гадаю, — насилу говорив Клосс, — що я вже зможу зняти цей мундир?
Полковник підійшов до вікна.
— Ми не схопили Бруннера, — сказав він.
Професор Гласс прокинувся рано. Він розплющив очі й побачив над собою низьку облуплену стелю. Ліжко, на якому він спочивав, нічим не схоже було на канапу з його домашнього кабінету. Воно було вузьке, залізне, з розірваного сінника сипалася солома. Професор нічого не розумів, нічого не міг пригадати… Як він сюди попав? Скільки часу минуло, відколи він востаннє уклався спати в своєму кабінеті?
Гласс насилу підвівся. Підійшов до вузького, заґратованого віконця. Він побачив вуличку, яку добре знав, бігла вона від ринку в напрямі порту. На ній зовсім безлюдно… З усіх вікон будинку, що стояв навпроти, звисали білі простирадла.
Почувся тупіт чобіт. Унизу марширувало військо, але це були не німці. Вони співали. Професор не розумів слів. Він просунув руку поміж пруттям ґрат і штовхнув віконницю. Скло брязнуло на тротуарі…
Розшук групенфюрера Вольфа
Сталося це в перші травневі дні того пам’ятного року, коли скінчилася війна. Весна, яка спочатку забарилася, несподівано розбуяла кілька днів тому. І, як винагорода за хлоднечу, що тривала майже до кінця квітня, настала виснажлива спека.
Солдати розбитих дивізій поскидали вже непотрібні шинелі — вони сунули цілими юрмиськами в розхристаних сукняних мундирах. З цього вже ніхто не дивувався. Ті, що ще кілька днів тому горлали на вулицях “хайль”, приглушуючи зухвалими вигуками свій розпач, тепер, не змовляючись, готували білі простирадла. За кілька днів, причеплені до держаків од щіток, вони стануть символом кінця безглуздої маячні про світове панування. Проте хоч білі прапори в більшості домівок були вже напоготові, хоч де-не-де познімали портрети фюрера і поприбирали з чільних місць розкішне видання “Майн кампф”, хоч із заходу виразно долинав гуркіт пострілів і вибухів, у цьому невеличкому містечку на заході Німеччини й досі чинні були інституції, створені режимом, що вже агонізував.