“Адже він сам у це не вірить, — подумав Клосс. — Цим криком він хоче заглушити власне сумління”.
— Я хочу, — провадив далі генерал, — щоб ми видали американцям групенфюрера Вольфа, котрий, за моїми припущеннями, перебуває у цьому таборі. Ми повинні допомогти їм. Проте я вважаю, що це має бути не тільки моє приватне рішення, а думка всього офіцерського корпусу. Що ви скажете на це, Клосс?
— Ви бачили коли-небудь Вольфа? Ви знаєте, який він на вигляд? — Клосс ладен був скористатися будь-якою інформацією. Для цього ж бо він і лишився тут.
— Ні, — відповів генерал. — А що з того?
— А може, ви знаєте, під яким прізвищем чи в якому мундирі він у таборі?
— Уявлення не маю, — відповів генерал. — Але я гадаю, що ми повинні розшукати його спільними зусиллями. І тоді…
— Насамперед треба його знайти.
З розмаху грюкнули двері. Оберст Лойцке повертався зі своєю шахівницею. Жбурнув її на ліжко — очевидно, не пощастило знайти партнера.
— То що, панове, обговорили свої таємниці? Незабаром, мабуть, доведеться видати їх колишньому ворогові. Приїхало двоє піжонів, од яких мені за кілометр смердить розвідкою. Вони вже зібрали всіх офіцерів у залі внизу. Мені доручили сказати вам, що товариство дуже на вас чекає. Вони викликають по черзі — одного вже взяли на допит. Штурмбанфюрера Фаренвірста, якщо я не помиляюсь.
— Ходімо, Клосс, — підвівся Вільман. — Дивні якісь манери в цих американців. їм треба було почати допит з мене — у цьому таборі я маю найвищий офіцерський чин. Правда ж, Клосс?
— Треба було розстріляти мене отам, біля пошти, — кисло втрутився Лойцке. — Тоді вами зацікавилися б у першу чергу. Бо їх насамперед цікавлять убивці.
Приблизно в цей самий час один з американських офіцерів, капітан Карпинський, майже цими самими словами пояснив лейтенантові Луїсу мету їхнього прибуття до табору.
— Мене цікавлять убивці, — сказав він.
Це було відразу після того, як Луїс, ручкаючись з ними, відрекомендувався:
— Другий лейтенант Луїс, тимчасовий начальник цього смітника.
Робертс і Карпинський назвали свої прізвища.
— Ми зі спецслужби, — сказав Робертс.
— О’кей, — зреагував на це Луїс. — Мене повідомили про ваш приїзд. Увесь перший поверх до ваших послуг. Отой великий зал і сусідні кімнати.
— А крім кімнат, ви щось приготували до нашого прибуття? — запитав Робертс.
— Знайдеться кілька пляшечок зі старого запасу, — сказав Луїс, але відразу помітив, що офіцери не схильні жартувати. Він умить споважнів. — Ви вже знаєте про те кладовище в лісі за заводом?
— Ми повертаємося звідти, — сказав Карпинський.
— Я відокремив офіцерів: вони в цьому крилі. А в другому — звичайні солдати. Звичайно, я не виключаю, що серед солдатів є офіцери, які змінили мундири. Ясна річ, я маю на оці СС.
— Не виключено, — погодився Карпинський. — Ми займемося цим пізніше. Місцеве СД, здається, у вас усе гамузом?
— Авжеж. Генерал Вільман поклав їх усіх у медальйон і підніс мені як презент. Він отримав за це винагороду: його призначено німецьким комендантом табору.
— Почнемо з вищих офіцерів, — сказав Карпинський. — У вас є якийсь список?
— Так, у моїй кімнаті. Може, хильнемо по чарці.
— Але тільки по одній, — сказав Карпинський.
— Видно, убивці справді тебе дуже цікавлять, — трохи глузливо сказав Робертс.
— Мене цікавить передусім один, — серйозно відпарирував Карпинський. — Якщо він є в цьому таборі…
— Ви маєте на увазі групенфюрера Вольфа, капітане? — втрутився Луїс. — Як ви ставитесь до того, щоб оголосити, що за його викриття ми дамо велику винагороду, наприклад, кілька блоків з цигарками. У мене складається враження, що з кожною отриманою цигаркою німці стають дедалі менше нацистами, а ціла пачка надихає їх любов’ю до демократії.
Офіцери зі спецслужби промовчали.
Першим на допиті був штандартенфюрер СД Фаренвірст. Тільки-но вони вмостилися біля двох зсунутих письмових столів, а солдат закладав у машинку перший аркуш, як його ввів жандарм.
— Ваше прізвище, ім’я, чин? — буркнув Робертс. Він був трохи злий на Карпинського, що той не схотів використати пропозицію Луїса і відкласти допит на вечір. Після огляду трупів, викопаних у лісі, йому хотілося тільки випити.
— Фаренвірст Отто, штурмбанфюрер. — Він озирнувся, ніби шукав стілець, але поблизу не було нічого, на чому міг би сісти.
— З якого року ви в партії?
— З 1934, в СС — з 1936.
— Сімейний стан?
— Одружений, шестеро дітей.
— Просування по службі?
— У тридцять шостому переведений з СА до СС, у сороковому — до СД. Під час війни я перебував тільки в Росії і Польщі. Ніколи, — сказав він, дивлячись на обох офіцерів, — не стріляв я в англійців та американців… Я виконував накази начальників, а ви самі знаєте, що означає в армії наказ. Якщо йдеться про власну ініціативу…
— Годі! — перервав Карпинський цю зливу пустослів’я. — Ви знали групенфюрера Вольфа?
— Так точно, — швидко відповів Фаренвірст, ніби чекав на це запитання.
— Портрет?
— Блондин з продовгуватим обличчям, хирлявий, без особливих прикмет, — охоче доповідав Фаренвірст. — Зріст близько 180 сантиметрів, років сорока.
— Він у таборі?
— Не знаю, я не бачив його. У таборі сотні людей.
— Брешеш! — крикнув Робертс. — Кажи! Він переховується під чужим прізвищем, так? У чужому мундирі?
— Не знаю, — сказав Фаренвірст з видимою полегкістю.
— Про це ти теж не знаєш? — Карпинський кинув пачку знімків з ранкової ексгумації.
— Не знаю. Я не знаю, — шепнув гестапівець, — що на цих знімках.
— У місті було п’ятсот військовополонених. Що з ними сталось?
— Я не мав справи з іноземними робітниками.
— А проте ти знаєш, що вони працювали на заводі боєприпасів?
— Я лише стверджую, що не мав справи з іноземцями. Я виконував накази мого безпосереднього начальника, групенфюрера Вольфа.
— Хто відповідав за полонених? — запитав Карпинський. Слово “відповідав” він особливо підкреслив.
— Я не можу відповісти на це запитання.
— Раджу вам добре подумати, Фаренвірст. Ви безпосередньо зацікавлені, щоб ми знайшли вашого шефа…
— У нього теж були шефи, — сказав Карпинський, коли Фаренвірста вивели. — Я знаю, що буде, коли ми врешті його спіймаємо: він теж скаже, що виконував накази.
— Хто? — не зрозумів попервах Робертс.
— Групенфюрер Вольф.
— Ти думаєш лише про нього, — мовив якось неохоче Робертс. — Може, тому, що вбиті переважно поляки та росіяни?
Карпинський лише знизав плечима. Що відповісти на це запитання? Мову своїх польських предків він майже не знав, хоч іще батько володів нею цілком пристойно. Карпинський з однаковим завзяттям шукав би групенфюрера Вольфа, якби вбиті полонені виявилися, наприклад, суданцями. Схильний до раціонального мислення, він не міг зрозуміти, чому німці знищили цих полонених за кілька годин перед капітуляцією міста і за три дні перед остаточною і безумовною капітуляцією Німеччини. Розмах цього злочину, його “недоцільність” Карпинський не здатний був зрозуміти. Він, звичайно, знав, що Вольф є в списку військових злочинців, що його видачі домагаються передусім радянські й польські слідчі органи, бо Східна Польща і Західна Україна були ареною найбільших злочинів, вчинених під орудою цього фашиста. Хоч прізвище Вольфа з’явилося порівняно недавно, в другій половині сорок третього року, воно майже одразу стало синонімом ката й убивці. Але перш ніж віддати групенфюрера росіянам або полякам, він, капітан Карпинський зі служби контррозвідки армії США, хотів би зустрітися з ним віч-на-віч і зажадати пояснення, чому Вольф дав наказ розстріляти п’ятсот полонених за п’ять хвилин до кінця. Всупереч елементарній обережності й звичайнісінькому інстинктові самозбереження, бо, хоч і нелегко буде його знайти, він повинен був би зважити на те, що може настати день, коли він стане перед судом переможців.