Про це думав Карпинський під час допиту інших офіцерів вермахту та СС. Невдовзі вони дійшли з Робертсом висновку, що значно скоротять тривалість попередніх допитів, якщо розподілять обов’язки. Робертс перейшов до іншої не зайнятої кімнати, а завжди схильний до запобігливості Луїс швидко підшукав серед своїх хлопців протоколіста.
Вже за кілька годин вони виявили незвичайну річ. Серед майже двохсот есесівців, витягнутих з підвалів будинку гестапо, лише четверо бачили групенфюрера і лише вони могли змалювати його портрет. Крім Фаренвірста, Ворміц, Олерс і Люебоф описували Вольфа майже однаковими словами. Високий сухорлявий блондин, близько сорока років, майже 180 сантиметрів зросту. Карпинський вирішив, що накаже Луїсу посилити пильність табірної варти (якщо повідомлять Вольфа, що його шукають, він може спробувати цієї ж ночі втекти) і завтра з самісінького ранку, зібравши всіх на подвір’ї, вони відберуть тих, хто схожий на цей словесний портрет. Дивний збіг свідчень чотирьох вищих офіцерів СС викликав у Карпинського недовіру. Не виключено, що вони домовилися між собою приховати шефа і дають неправдивий його портрет. Ніхто, достоту ж ніхто, крім цих чотирьох, не міг описати зовнішність Вольфа. Водія, що їздив на аеродром по групенфюрера, знайдено в одній з кімнат першого поверху гестапо з кулею в потилиці. І це теж не могло бути випадковістю.
— У мене дещо є, — Робертс увійшов до кімнати, розмахуючи протоколом допиту, — що тебе зацікавить. Наказ розстріляти п’ятсот цих полонених видав особисто групенфюрер Вольф.
— У тебе є хтось, хто бачив Вольфа? — Карпинський аж скочив з місця. Він помітив одночасно, що німецький офіцер у чині гауптмана, якого саме викликано для допиту, уважно прислухається до їхньої розмови. “Може, він щось про Вольфа знає, — майнуло йому в голові. — Треба буде добренько його притиснути”, — вирішив Карпинський.
— На жаль, він не бачив його, — відповів Робертс. — Це офіцер зв’язку. Він випадково був на лінії, коли Вольф розмовляв з якимось офіцером з конвойного батальйону в таборі. Він чув лише голос. На жаль, прізвище співрозмовника Вольфа зв’язківець не пригадує. Той хлопець боявся, не хотів виконувати наказ без письмового підтвердження, на що Вольф нібито гаркнув, що треба ліквідувати табір негайно, за його, Вольфа, особистим наказом, а письмове підтвердження він зараз надішле мотоциклістом… Оце й усе, що знає офіцер зв’язку.
— Це справді небагато, — озвався чистою англійською мовою німецький офіцер у мундирі гауптмана. — Чи знайшли ви когось, хто бачив Вольфа?
Вони глянули на нього з таким подивом, ніби він був прибульцем з Марса.
— Може, ви теж його шукаєте? — запитав нарешті Карпинський
— Це дивно, — знову сказав німець, — ніхто його не бачив.
— Даруйте, — втрутився Робертс, — а ці четверо?
— Фаренвірст, Олерс, фон Люебоф і Ворміц, так? На це можна було сподіватись, — буркнув він.
— Даруйте, — схопився Карпинський, котрому вже обрид цей обмін англійськими фразами, що надавав розмові якогось панібратського характеру. — Хто тут ставить запитання? Хто ви такий? Прізвище?
— Ганс Клосс.
— Ви чудово говорите по-англійському, — втрутився Робертс і, несподівано для Карпинського, підсунув німецькому гауптманові стілець. — Ви, либонь, з абверу?
— Так, — відповів Клосс.
— Сідайте, гауптмане, — Робертс витяг цигарки. — Закурите? Ми до певної міри колеги, хоч і боролися один проти одного. Ви професіонал, — вів Робертс, — а ми цінуємо професіоналів. Сподіваюсь, що ми дізнаємося від вас багато цікавих речей.
— Не думаю, — чемно відповів Клосс, — щоб я справді знадобився вам. — Принаймні в тому розумінні, що ви маєте на увазі.
— Ми побачимо, — сказав Робертс. — Де ви служили?
— Переважно у Польщі і в Росії. З огляду… — Він завагався. Клосс не хотів сказати забагато, але й не бажав розчаровувати офіцерів щодо своєї персони. — З огляду на знання слов’янських мов.
— У вас була на сході непогана розвідувальна мережа?
— Так, — відповів Клосс. Зараз йому гидко було сидіти в шкурі німецького офіцера. — У нас були найпотужніша армія, майже ціла Європа і найбільший вождь…
Робертс зреагував на цей дотеп приязним усміхом.
— Зупинимось на розвідувальній мережі, — сказав він. — У вас хороша пам’ять?
— Не дуже, — буркнув Клосс. І подумав, що ту інформацію, яку союзники мають на увазі, він їм не дасть.
— У цьому не найкращому із світів, — сказав Робертс приязно, хоч його й повинні були зачепити якщо не слова, то принаймні тон Клосса, — нічого не відбувається надто швидко. І нічого задарма. Я чудово розумію, що ваша пам’ять притупилася, гауптмане. Потрібен час, щоб вона ожила. Адже вам, либонь, не до смаку тривале перебування в цьому таборі?
Запала довга тиша. Карпинський, удаючи, що гортає якісь папери на письмовому столі, і не приховуючи розчарування, подивився на свого колегу.
— Я гадаю, ми ще поговоримо з гауптманом Клоссом про те, що тебе цікавить, — сказав він кисло. — Мені до вподоби інша тема.
— Про групенфюрера Вольфа? Мені теж ця тема до вподоби, — сказав Клосс. — Принаймні тепер…
— Вас ніхто не питає, що вам до вподоби! — Карпинський вдарив рукою по письмовому столі. Він відчув до цього чоловіка, що сидів навпроти, якусь незрозумілу симпатію і хотів якомога швидше обірвати тоненьку нитку конфіденційності, що виникла між ними. Карпинський злостився на себе, що втягся у цю нешаблонну розмову з німецьким офіцером, а ще більше на Робертса, котрий, звичайно, не пропускає нагоди продемонструвати свою політичну далекоглядність. Вони багато разів завзято сперечалися про ставлення до Росії по війні. Карпинський вірив у рузвельтівську ідею порозуміння Америки й Росії, Ро-берт. дотримувався протилежної думки. “Ми допомагали Росії щоб вона могла перемогти німців, але хто допоможе нам перемогти Росію?” — казав Робертс. Гауптмане Клосс, — звернувся Карпинський до чоловіка, що сидів навпроти нього, — ви знали групенфюрера Вольфа?
— На жаль, ні, — щиро відповів Клосс.
— Чому на жаль?
— Вольф — військовий злочинець, — повільно відповів Клосс. — Він дав наказ ліквідувати польських і радянських полонених.
— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.
— Це були насамперед росіяни й поляки.
— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?
— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.
— Я бачу, — осміхнувся Робертс, — що ви ворог гітлеризму. Відколи?
— Вольф, — спокійно сказав Клосс, ніби не розчув запитання, — перебуває, мабуть, у нашому таборі. Ці четверо, про яких ви згадували, тримаються купи, ніби одне одного бояться. Вони мусять його знати, мусять бути поінформовані, під яким прізвищем він переховується. А може… — завагався він і замовк.
— Я не певний, що Вольф у цьому таборі. У хаосі перших годин після нашого вступу до міста він міг легко втекти. Але чому саме вам хочеться знайти Вольфа? Невже — давні рахунки абверу й гестапо?
— Гадаю, що вам теж хочеться знайти його.
— Ви пропонуєте співробітничати? — Робертс не приховував іронії. — Цю пропозицію ми, безперечно, були б готові прийняти, але не тільки і навіть не передусім у справі Вольфа. Ми правильно розуміємо один одного?
— Ви згадали про якусь можливість, але не назвали її вголос. Ви говорили про тих чотирьох, які давно знають Вольфа і…
— Розумію, — сказав Клосс. — Це тільки припущення, яке ні на чому не ґрунтується. Може, один з них і є Вольф?
— А може, це ви? — розсміявся Робертс. — Ви навіть відповідаєте портретові, який вони подали. Годі! — Голос його став твердий. — Ми обміркуємо вашу пропозицію допомогти в справі Вольфа. Але прошу також пам’ятати, про що ми говорили раніше. І раджу поставитися до того з усією серйозністю. Можете йти!