Коли Клосс вийшов, Робертс послав протоколіста по пиво.
— Нам потрібна невеличка перерва, — сказав він. — А потім, відкриваючи бляшанку, запитав: — Як тобі подобається наш колега з абверу?
— Хтозна, може, він і справді хотів би допомогти нам знайти Вольфа. Зрештою, хай йому біс, адже не всі німці… А втім, може, й усі. Чи можна було жити в такій державі й мати чисті руки? Цебто нормально жити, працювати, служити у війську, не думаючи про в’язнів концтаборів. Як ти гадаєш?
— Пам’ятаєш табличку, яку старий Паттон наказав поставити, коли ми перейшли голландський кордон: “Увага, ви перейшли кордон європейської цивілізації. Тут починається варварський край”. У тебе манія переслідування. Цей Вольф заволодів твоїми думками. Буде він у нас — рано чи пізно. Проте не можна забувати й про інші справи. Цей німець, цей гауптман абверу, хоче дуже дорого себе продати, взяти найвищу ціну за те, що він знає, а може… — Робертс зробив паузу.
— Про що ти думаєш, Робертс?
— Німці недооцінювали слов’ян і їхню розвідку. Вони дорого заплатили за це.
— Це в тебе манія переслідування, — розсміявся Карпинський. — Ти міряєш усіх на свій копил. Ти припускаєш, що офіцер переможеної армії повинен висловити радість з приводу того, що переможці запропонували йому співпрацю. Може, він патріот і ненавидить нас. А може, йому вже просто все остогидло, геть усе. Мені це теж загрожує, — сказав він після паузи. — Я на цій роботі довго не засиджусь.
— Ти перебільшуєш, старий, — ствердив Робертс. Він підвівся. — Ну, треба працювати. Там у залі чекає ще душ із тридцять.
Після кількох годин і Робертсові, і Карпинському всі допитувані німецькі офіцери здавались однаковісінькими. Навіть обличчя: похмурі, часом байдужі, часом лише ворожі, обличчя людей, що вже нічого особливого не сподівалися від життя. Одним з останніх допитуваних цього дня був оберст Лойцке. Карпинський почав стереотипною фразою:
— Що ви знаєте про Вольфа?
— Нічого, — сказав Лойцке. — Лише те, що протягом останнього часу він порядкував у місцевому гестапо і що ви його розшукуєте. У мене нема жодних підстав, — помовчавши, додав він, — приховувати тепер таких людей, як Вольф. Вони не робили честі німецькій армії.
— Шкода, що ви раніше не дійшли таких висновків, — зауважив Карпинський.
Лойцке мовчав: він байдуже розглядав американських офіцерів.
— Ви, звичайно, антифашист? — усміхнувся Робертс. На обличчі оберста не поворухнувся жоден м’яз.
— Я німецький офіцер, — сказав він, — і ніколи не любив Гітлера. Я лише виконував свої обов’язки.
— Ви всі кажете одне й те саме, — розчаровано сказав Карпинський і звернувся до Робертса: — У тебе є ще якісь запитання?
Робертс питав про Клосса. Що оберст знає про цього офіцера абверу? Де він зустрічав його? Чи нічого дивного не помітив у його поведінці?
Лойцке не розумів цих запитань. Він знає Клосса віднедавна, знає про нього лише те, що гауптман служив у Польщі та в Росії, що отримав залізний хрест, а в абвері це траплялось не часто.
— Більше нічого? А що ви про нього думаєте?
— Нічого не думаю, — сказав Лойцке. — Я не можу скласти про нього жодного враження, бо він не був моїм підлеглим.
Робертс подивився на нього з неприхованою іронією.
— Можете йти, — сказав Робертс. — Багато часу мине, перш ніж ми навчимо вас чогось.
Лойцке ще виструнчився на порозі і по-військовому стримано вклонився обом американським офіцерам. Він зник за дверима. Вони лишилися самі. Робертс налив коньяку у дві склянки.
— Випий, Карпинський, — сказав він. — Я перед цим розмовляв по телефону з генералом. У штабі був офіцер з радянської місії. Він повідомив, що, згідно з їхньою інформацією, саме тут перебуває цей групенфюрер Вольф. Вони надто добре поінформовані. Що скажеш?
— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.
— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.
Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.
— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?
— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.
— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.
— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.
— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.
Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.
— Взяти на караул! — кричав Луїс.
Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.
— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.
— Луїс дотепник, — кинув Робертс.
— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.
— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.
Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.
— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.
— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.
Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.
— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.
— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?
— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?
— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.
— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.
— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?
— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.
— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.
— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.
— Пізно.
— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.
— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?
— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.
— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.
Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.