Коли військова поліція вибігла на коридор останнього поверху, Клосс сховався в темній ніші під сходами на горищі і притулився до стінки. Жандарми на чолі з Робертсом і Карпинським вбігали нагору. Клосс трошки перечекав, потім пішов уперед темним коридором і вниз сходами, за якими ніхто не стежив.
“Будинок їм треба було оточити, — подумав Клосс. — Я про всяк випадок наказав би перекрити усі входи”.
Клосс опинився на спорожнілому подвір’ї. Прожектори — мабуть, за сигналом тривоги — освітлювали дротяну огорожу й ворота табору. Але будинок комендатури був темний, лише в кількох вікнах на другому поверсі горіло світло. Як утекти? І це під час тривоги? Клосс уважно оглянув комендатуру: в дверях стояв солдат, але одне темне вікно на першому поверсі було відчинене. Клосс обійшов довкола будинку й, не вагаючись, не маючи ще плану, стрибнув через вікно всередину. Найризикованіші ідеї народжувались у нього тоді, коли становище було особливо складним. Клосс знав, де містяться кабінети Робертса й Карпинського. Як він і припускав, двері були відчинені. “Вони квапилися”, — подумав Клосс. На вішалці біля дверей висів американський плащ і кашкет. Це було те, що він шукав.
За кілька хвилин він знову йшов подвір’ям. Панував уже спокій, лише по дротяній огорожі безперервно ковзало світло прожекторів. Клосс в американському плащі та кашкеті повільною, спокійною ходою підійшов до брами, зупинився неподалік вартового, закурив цигарку. Потім, не пришвидшуючи ходи, пройшов через ворота, недбало віддавши честь виструнченому військовому поліцейському. Він був вільний. До Лаби — вісімдесят кілометрів.
Тим часом на горищі чотири гестапівці й Бруннер стояли під стіною, освітлені променями електричних ліхтариків. Капітан Робертс без кашкета й без плаща, зі зброєю в руках, допитувався:
— Кажіть, хто стріляв?
У відповідь — мовчання. Перелякані гестапівці дивилися на американців, нічого не розуміючи.
— Де зброя? — кричав Робертс.
— Адже ви знаєте, — шепнув нарешті Ворміц.
— Не клейте дурнів! — Робертс втратив самовладання. — Відповідайте на запитання! У кого є зброя?
— Зброю забрав пан гауптман Клосс, — сказав Олерс, намагаючись вимовляти це прізвище з належною повагою.
Робертс подивився на Карпинського, що стояв поруч, ніби хотів сказати: “Бачиш, що ти накоїв!”
— Пан гауптман Клосс, — повторив Ворміц, — адже ви знаєте.
— Де він? — крикнув Робертс.
Гестапівці справді нічого не розуміли.
— Він вийшов, — озвався нарешті Олерс. — Чого ви нас про це питаєте?
Робертс підійшов до Бруннера.
— А тебе як звати? — запитав він. — Я тебе не знаю.
Бруннер знав, що вже нема рації приховувати справжнє прізвище.
— Штурмбанфюрер Бруннер, — відрапортував він.
— Он воно що! А може, групенфюрер Вольф?
— Ні! — крикнув Бруннер. — Ні! Запитайте, врешті, Клосса,
— Ми і його запитаємо, — сказав Карпинський, — але спочатку ти усе нам розповіси.
— Мені нічого сказати, — мовив Бруннер. — Я виконував наказ. Адже я не вбив Клосса.
Тепер американці нічого не розуміли. Вони дивилися на Бруннера, мов на причинного.
Одного дня опівдні до табору приїхав особисто генерал Гарріс. Робертс і Карпинський чекали вже перед дверима комендатури. Гарріс — кремезний чоловік, з обличчям, що скидалося на морду бульдога, — привітався з ними мовчки.
— Все готове? — буркнув він.
— Так точно, — запевнив його Робертс.
Вони увійшли до великого залу, де колись була якась наукова лабораторія. Під стіною ще стояла дошка, а посеред кімнати — великий стіл. Луїс приготував прийом із вправністю шинкаря з Техасу. Гарріс уважно роздивився напої, навіть підняв якусь пляшку, налив з неї трохи в чарку, скуштував.
— Гаразд, — сказав він. — Вони ось-ось приїдуть. Сідайте, панове, — наказав він. — Штаб нашої армії висловив згоду на приїзд двох офіцерів з їхньої місії з-за Лаби. Вони твердять, що групенфюрер Вольф, якого ми обіцяли їм видати, перебуває тут, у цьому таборі.
— Я нічого про це не знаю, — сказав Робертс. — Ми також шукали Вольфа, але, на жаль, даремно.
Гарріс холодно дивився на них.
— Я невдоволений вами, — кинув він. — Ви дали себе ошукати, як немовлята.
— Я зробив усе, щоб знайти Вольфа, — сказав Карпинський.
Гарріс махнув рукою.
— Не про те мова, — гаркнув він. — Це скандал, — загорлав генерал, втративши несподівано спокій, — що вони впізнали людину, яка перебуває в нашому таборі! Вони, а не ми! У них тут був хтось? — Він знову наповнив свою чарку. — Звичайно, якщо вони мали чи мають когось, то ви все одно не дізнаєтесь, бо той пан не прийде до вас з поклоном. Нащо? Я б теж не прийшов. — Гарріс звернувся до Карпинського: — Якщо Вольф і справді тут, пане Карпинський, ви повернетесь до Штатів.
— Ні про що інше я не мрію, — відповів капітан.
Цієї миті на порозі з’явився сержант.
— Приїхали, — доповів він.
Обличчя Гарріса невпізнанно змінилося, коли увійшло двоє офіцерів. Щирий, безтурботний усміх генерала мав свідчити про радість, з якою він зустрічав союзників.
Радянський офіцер був у чині полковника, за ним стояв Клосс у польському мундирі з відзнаками майора. Карпинський і Робертс витріщилися на нього, як на пришельця з того світу.
— Це ви! — крикнув, нарешті, Карпинський. — Оце так!
Робертс зайшовся сміхом.
— Цей тур ви виграли, — сказав він. — Ніде правди діти.
— І наступний тур я теж виграю, — відповів Клосс, додавши: — Я привіз вам ваш плащ і кашкет.
Вони вже довго сиділи за столом. Генерал Гарріс, який вислухав розповіді Карпинського про Клосса, не зводив очей з молодого польського офіцера.
— Отже, ви твердите, — сказав він, коли вони обмінялися вже всіма передбаченими для такого випадку тостами, — що в нашому таборі переховується групенфюрер Вольф. Ми про це нічого не знаємо.
— Прошу викликати, — сказав Клосс, — чотирьох есесівців: Ворміца, Олерса, Люебофа і Фаренвірста,
Робертс вийшов з кімнати, а Гарріс знову наповнив чарку Клосса.
— Я не хотів би, — сказав він, — щоб ви були колись моїм ворогом.
— Це, безперечно, залежить тільки від вас, пане генерал, — відповів Клосс.
До кімнати увійшов спочатку військовий поліцейський, за ним четверо гестапівців і знову двоє військових поліцейських.
— Ну, то хто з них? — запитав Гарріс. — Хто з них, на вашу думку? І які у вас докази?
— Хвилиночку, — сказав Клосс і підійшов до гестапівців. Вони дивилися на нього з неприхованою зненавистю. — Станьте в іншій послідовності, — наказав він, — як тоді, на горищі, коли я розкрив вашу таємницю. Перший Ворміц, другий Олерс, третій Люебоф, четвертий Фаренвірст.
— Що це має означати? — запитав Робертс.
Клосс підійшов до дошки, знайшов кавалок крейди і виписав одне за одним усі чотири прізвища: Ворміц, Олсрс, Люебоф, Фаренвірст, потім у кожному прізвищі витер рукавом усі літери, за винятком першої. На дошці лишилося слово “Вольф”.
— Оце, — сказав Клосс, показуючи на всю четвірку, — і є групенфюрер Вольф, який ніколи не існував. Ми вимагаємо видачі цих панів. їм не вдасться перекласти свої злочини на міфічного шефа.
Зміст
Залізний хрест
Кафе Розе
Подвійний нельсон
Операція “Дубове листя”
Облога
Розшук групенфюрера Вольфа