Анджей Збих
СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ
Частина третя
Залізний хрест
Заєць-русак прищулив вуха і кинувся в гущавину, та сховатися не встиг. Шротина влучила в нього під час стрибка. Він звівся на задніх лапках, крутнувся на місці і впав.
Оберст Герберт Райнер узяв рушницю на плече і вставив монокль в око.
— Шостий, — сказав він, не ховаючи вдоволення, і попрямував до вбитого русака. Граф Едвін Вонсовський зупинив його рухом руки.
— Хлопи заберуть, пане полковнику.
Із зарослів показався штандартенфюрер Дібеліус, він помахав їм здалеку рукою.
— Як завше, мій Герберте, у тебе несхибна рука і точне око.
У довгому кожусі, що сягав майже до п’ят, він був схожий на ведмедя: опецькуватий, нетверда хода і випростана У вітальному жесті рука, яку Дібеліус не опустив, мабуть, Щоб не втратити рівновагу в глибокому до колін снігу.
“Як ведмідь у танці”, — подумав Вонсовський.
— Ви, полковнику, нині король полювання, — сказав граф уголос. — Але, мабуть, уже годі, ми всі померзли.
— Любий кузене, адже ви господар. Не гніваєтеся, що я так вас називаю? Чи я вже казав тобі, Максе, — він звернувся до Дібеліуса, який щойно вибрався із замету й, тупцюючи, обтрушував від снігу свої чоботи. — Чи я вже казав тобі, Максе, що ми з паном Вонсовським родичі?
— Пане полковнику, це мені робить честь, — сказав Вонсовський.
— Казав і не раз казав, — недбало кинув Дібеліус. — Вже пізно, — звернувся він до Вонсовського.
— І граф пропонує кінчати. Я вже чую запах його знаменитого бігосу.
Вонсовський подав рукою знак селянам, які стояли групою віддалік, біля саней.
Пролунав гук мисливської сурми. Із зарослів вийшли останні мисливці.
— Ласкаво прошу до саней, панове, — сказав Вонсовський, — я поїду верхи, бо мушу доглянути бігос, щоб не підгорів.
Граф легко скочив на коня. Хоч йому було вже п’ятдесят, він зберіг спритність колишнього переможця кількох міжнародних змагань з кінного бігу. Граф помахав гостям рукою і торкнув гнідого острогами. Кінь рушив навпростець, через ліс. Хотілося приїхати першим не так задля бігосу, як для того, щоб зустріти одного чоловіка, який ось-ось мав прибути. Перед мисливським будиночком граф зіскочив з коня і, пестливо поплескавши його спітнілий круп, повів на стайню; сани з німецькими офіцерами ще й не показалися, не чутно було навіть пронизливої мелодії дзвіночків, прив’язаних до збруї.
У великому, під темний дуб залі, оздобленому мисливськими трофеями хазяїна, вже сидів молодий чоловік, з яким граф Вонсовський мав зустрітися. Лакей Францішек Жребко, — під цим ім’ям і в цій ролі протягом двох років виступав майор Руцінський, до війни відповідальний працівник сектору “Захід” Другого відділу[1] генерального штабу, багаторічний начальник капітана Вонсовського в цьому ж таки відділі,— саме подавав молодому обер-лейтенантові вермахту прикурити.
— Непогано вам тут живеться, графе, — сказав Клосс, побачивши Вонсовського.
— Принесли? — спитав Вонсовський, потискуючи йому руку. — Вам треба квапитися, бо за кілька хвилин сюди приїдуть
— Ні, можна и не квапитись, — відповів Клосс. — Я в службовій справі. Мушу забрати одного вашого гостя. — Він витяг із теки маленьку пачку і простягнув її Вонсовському. — Це гроші, стільки, скільки ви просили, тітка Зузанна цього разу розщедрилася.
— У мене є дещо і для вас, — сказав Вонсовський, — таке, що дуже потішить тітку Зузанну. Можете взяти з собою. Дві родинні фотографії із зимового лігва… вовка. — Вонсовський зрозумів, що вразив гостя. Він не помилився: Клосс аж свиснув.
— У вас є “вовча яма”? Садиба нашого улюбленого вождя?
— Хвилиночку… — почав Вонсовський, але тут же почулося дзеленчання дзвіночків, потім — форкання коней, гучні вигуки, тупіт чобіт. — Важко, — сказав Вонсовський. — Післязавтра в домовленому місці.
— Добре заховайте це — лихо не спить.
— Не хвилюйтеся, у цьому домі шукають лише горілку, а її тут вистачає.
Францішек кинувся допомагати гостям скидати із себе кожухи, натягнуті на військові шинелі. Клосс відшукав очима Райнера, за статутом клацнув підборами. Райнер навіть не приховував, що наказ, якого привіз обер-лейтенант Клосс, не викликав у нього захоплення.
— Не весело, — буркнув він, а потім, пересилюючи гомін, вигукнув: — Мені прикро, панове! Особливо прикро перед вами, дорогий господарю й кузене, — Райнер глянув на Вонсовського, — та високе начальство…