Вже зовсім споночіло, коли Клосс дістався останнього поверху будинку і, уважно дивлячись довкола, почав підніматися крутими сходами. Двері на горище були замкнені; тільки-но Клосс постукав, йому відразу відчинили, і він побачив усіх чотирьох, що сиділи трохи в глибині на старих скринях. Клосс сказав “добривечір”. Але відповіді не отримав і, глянувши на їхні обличчя, зрозумів: вони готують для нього якусь несподіванку, тут має щось статися, якусь мить йому захотілося вийти з гри, але було вже надто пізно, та і він, Клосс, ніколи не зупинявся напівдорозі. На вузькому віконечку висіла темна ганчірка; Клосс подумав, що досить її зірвати — і вмить з’явиться Карпинський зі своїми людьми, але то в крайньому разі; він ще сподівався на щасливе здійснення свого задуму.
— Ми чекали на вас, Клосс, — порушив нарешті мовчання Олерс. У його голосі чулися зловорожі нотки.
— Ми були певні, — відразу додав фон Люебоф, — що вас випустять.
— Мені вдалося викрутитись, — сказав Клосс, ніби не помічаючи тону Люебофа. — Просто прийшли вони надто рано. І нічого не змогли мені довести. Ні вас, ні групенфюрера ніхто не підозрює.
Клосс помітив посмішки на їхніх обличчях. Невже він грав надто наївно? Невже недооцінив цього разу ворога?
— Ми віримо вам, Клосс, віримо, що ви щирий німець і чудовий товариш. — Ворміц уже навіть не приховував глузування. — І що ви зробили з тих американців віслюків, на що вони, зрештою, заслуговують…
— Я не розумію цього тону. — Клосс підвищив голос. Він знав, що в такому товаристві крик діє найкраще. — Ситуація дуже серйозна. Ми мусимо розробити новий план втечі. Нема іншого виходу.
— Буває так, що взагалі настає безвихідь, — серйозно зауважив Ворміц.
— Панове, — Клосс вирішив атакувати першим, — нас лише п’ятеро знало точний час втечі, — він подивився на них і знову побачив посмішку на обличчях. — Лише нас п’ятеро, — повторив Клосс, — отже, один з нас зрадив. Треба знати — хто. Врятування життя групенфюрера Вольфа є настільки важливою справою, що треба виключити зайвий риск.
Чи вдалий це хід? Здається, вони на це не сподівалися. Помовчавши, слово взяв Люебоф.
— Це ви, пане Клосс, висловили наші думки, — сказав він. — Уявіть собі, — вів Люебоф, — ми теж дійшли висновку, що серед нас є зрадник. Ми навіть знаємо, хто зрадник. Вас це не цікавить, Клосс?
Цієї миті з темної глибини горища з’явився чоловік, якого Клосс упізнав раніше, ніж той устиг доторкнутись до його плеча, раніше, ніж побачив спрямоване на себе дуло пістолета. Бруннер! Он воно що за несподіванка! Отже, в цьому таборі, мабуть, у шкурі рядового вермахту, переховувався його найдавніший і найзапекліший ворог.
— Ви пізнаєте? — запитав Олерс. — Нам дуже пощастило. Сьогодні вранці я зустрів свого давнього знайомого Бруннера, який також виявився вашим знайомим, Клосс, і який пояснив, чому ви так хотіли сприяти втечі групенфюрера Вольфа.
Решта зайшлися сміхом.
— Стій спокійно, Гансе, любий друже, — шепнув тим часом Бруннер. — Якщо ти кричатимеш, я пристрелю тебе.
Клосс мовчав. Становище було, власне, безнадійне. Він розумів, що вони його застрелять, бо знали вже, хто він такий. Клосс не мав ані найменшої можливості підійти до вікна, зірвати ганчірку, подавши таким чином знак Карпинському.
— Кінчай, — сказав Ворміц.
Бруннер закурив.
— Зараз, хвильку… Надто довго чекав я на це, — і звернувся до Клосса: — У тебе суворе життя, Гансе, тобі вдалося дурити нас п’ять років, але живим ти звідси не вийдеш.
— Тебе вже п’ятнадцять разів повинні повісити, — сказав Клосс, — але тебе це все одно не мине. — І додав: — Я шкодую, що не впіймав групенфюрера Вольфа, але те, що не вдалося мені, вдасться комусь іншому.
— Ви ніколи його не впіймаєте, — заявив Ворміц.
Клосс сів на скриньку спиною до вікна. Він поводився так, ніби не було небезпеки, ніби він не знав, що ось-ось має загинути. Чи вдасться йому трохи позволікати час?
— Ви що — хочете відразу мене застрелити, — запитав Клосс, — чи волієте поговорити? Я міг би розповісти вам дещо цікаве.
— Нас ніщо не цікавить, — перебив його Бруннер. — Ти не викрутишся.
— Може, розповісти про тебе що-небудь, Бруннер?
— Дурниці! — обізвався Олерс. — Хіба що американці раптом забажають співробітничати з польською розвідкою. Тільки це мене дивує.
— Чи непокоїть? — запитав Клосс. Він говорив повільно, уважно дивлячись на них. — Пам’ятайте, що моя смерть нікого не вбереже від покарання і що ви не врятуєте Вольфа.