Ганна поклала пудреницю до сумки, яка була мініатюрною копією кондукторської, енергійним жестом перекинула ремінець через плече, підвелась і поспішно рушила, мовби раптом помітила, що витратила забагато часу. І знову була вона Ганною Бойзель, яку Клосс знав уже кілька днів.
Він трохи почекав — нехай іде: її яскраву сукню видно здалеку. І тут Клосс збагнув, що, перш ніж він покінчить з Ганною, треба позбутися Гебардта, якийсь ось-ось надійде. І справді, невдовзі почулося його сопіння. Цей опецьок ледве долав підйом. Він зупинився біля поруччя кладки над потічком і великою картатою хусткою витирав з обличчя рясний піт.
Дійшовши до розпуття, Клосс навмисне вибрав найстрімкішу стежку, розраховуючи, що це відіб’є в старшого радника бажання лізти за ним. Окрім того, Клосс ішов на сліпуче сонце, що пробивалося крізь дерева, і Гебардту важко буде побачити його на зеленому мерехтливому тлі. Отже, стріляти він не наважиться, а швидше подумає, що Клосс його не помітив, і причаїться десь поблизу — чекатиме, коли обер-лейтенант повертатиметься. Такі, як Гебардт, опасисті літні чоловіки, дуже терплячі й люблять вичікувати.
Пройшовши якихось п’ятдесят метрів, Клосс сховався за штабелем обдертого дерева і лише зараз поглянув униз. Передчуття — отой холод поза спиною, коли він помітив руку Гебардта в кишені піджака — не зрадило його. Гебардт ховав револьвер у кишеню. Він боявся стріляти проти сонця, боявся схибити. І чим же загрожує для нього Клосс — лише тим, що сказав кілька фраз, з яких випливало, ніби він міг бачити, як гладкий старший радник копає землю саперною лопаткою?
Ці думки роїлися в голові Клосса, коли він продирався через чагарі, щоб якнайшвидше побачити яскраву сукню Ганни Бойзель.
Вона вже дійшла до невеликої галявини. Зупинилася біля низького сарая з позбиваних абияк дощок і роздивлялася довкола, наче на когось чекала. Якусь мить Клоссові здалося, що саме на нього: це припущення стурбувало його, бо в такому разі Ганна Бойзель помітила, що Клосс стежить за нею. Цю думку він одкинув як неправдоподібну. Припав до землі. Вирішив якомога ближче підповзти до сарая, в дверях якого зникла Ганна. Повз до штабелів неподалік від сарая, щоб потім одним стрибком опинитись біля тильної стіни. Він намагався робити це тихо — чув навіть монотонне гудіння лісових бджіл. Ще двадцять, ще десять, ще п’ять метрів до штабелів, де він буде у відносній безпеці. Нарешті стрибок. Вже біля штабелів. Перше, що він побачив, — сандалі на босих ногах Ганни Бойзель. А вже потім — два націлених на себе дула автоматів і молодих хлопців, що їх тримали. Рука, якою він машинально потягнувся до кобури, зависла на півдорозі.
— Ти маєш рацію, Гансе, — сказала Ганна, — пізно. — А потім додала: — Я була переконана, що ти підеш за мною, і дивувалася, чому ти відмовився од цього наміру.
Один хлопець поклав свій автомат, притис Клосса до стовбура і повільно, не кваплячись, витяг у нього з кобури револьвер. Другий, за три метри від них, із спрямованим на Клосса дулом автомата, аж кусав губи від напруження. Тільки й чекав на якийсь рух німецького офіцера, щоб натиснути на спуск. Ганна Бойзель теж тримала в руці парабелум. Зброя в її маленькій руці мала смішний вигляд. Йому кортіло сказати про це Ганні. Але натомість він мовив:
— Я хотів би поговорити з тобою, Ганно.
— Про що? — знизала плечима. Ганна не чекала на відповідь. — Ліквідуйте його, — звернулася вона до хлопців, взутих у чоботи і одягнених у напіввійськові куртки. — Ліквідуйте його, — повторила вона, — але, — подивилася на годинник, — приблизно за годину після того, як я піду звідси. — І рвучко обернулася.
— Іди, фашисте, — сказав один із хлопців і підштовхнув Клосса автоматом.
Вони йшли повз сарай. “Послухай, Ганно… ” — долинув до Клосса уривок фрази, сказаної чоловічим голосом. Він подумав, що це, напевно, і є Конрад. Клосс багато зараз дав би за те, щоб бути всередині цього збитого з кількох дощок сарая.
— Не затримуйся, хутчіш! — озвався другий. З його голосу Клосс зрозумів, що хлопець неймовірно гордий з того, що захопив німецького офіцера. “Може, — подумав він з меланхолією, — мені випаде бути його першим трупом”. Вони відійшли на край галявини — тридцять метрів, не більше.