Він подивився на годинник. Маленька стрілка майже добігла до цифри вісім. Клосс увімкнув радіо, знайшов потрібну хвилю: якусь часину він чув лише тріскотняву, потім крізь шум і гурчання прорвалися перші такти Полонеза ля-бемоль мажор. Йому здалося, що вони звучать надто голосно, що музика лунає в усіх куточках палацу. Вимкнув радіо. Отже, повідомлення ще не дійшло Не могло дійти. Янка та Ервін вийшли три години тому, у Добжице будуть найраніше опівночі, а коли Вайс устигне передати доручення радистові? Встигне. Він стягнув сорочку і впав на ліжко. За кілька хвилин прокинувся від стуку в двері. На порозі стояла Симона.
— Я прийшла, — сказала вона. На ній була вечірня сукня, в якій вона ніколи не з’являлась у казино.
Він схопився з ліжка.
— Сідайте, Симоно… Я зараз…
— Я сяду поруч з вами, — блідо всміхнулася вона. Зажурила. Він побачив її обличчя дуже близько, коли подавав вогонь.
— Я могла піти до вас або до нього, — шепнула вона. — Я знаю, що ви не любите наражатися, знаю, що це небезпечно, та якби ви справді схотіли… Може, варто спробувати… — додала вона. Клосс помітив, що Симона насилу стримує сльози, губи її тремтять, і коли всміхнеться за хвилю, то здобуде над собою величезну перемогу. Клосс знав цьому ціну.
— Симоно… — почав він і відразу зрозумів, що вона не повірить нічому з того, що почує від нього.
— Може, варто спробувати… — повторила Симона. — Він сидить у підземеллі, я просила, щоб мене до нього пустили, щоб я могла побачити його. Гансе! Ти не відмовиш?.. Ти любив Рольфа, і я тобі теж трохи подобаюсь.
— Симоно, — сказав він твердо. — На що ти від мене сподіваєшся? На співчуття?
— Ні, — гостро кинула вона. — Не співчуття. На це я не сподіваюсь. Я знаю, що даремно нічого… Я ладна… Адже ви не повинні вбити його! Це неможливо! Це абсурді Безглуздя! Нащо Рольф має гинути? Я ніколи не повірю… Якщо не можна його звільнити, дайте йому втекти… Гансе! Адже…
— Спробуй добитися до генерала, Симоно. І не покладай великих надій, — це він мусив їй сказати.
— Ти відмовляєш?
Клосс мовчав.
— Відмовляєш, — повторила вона. Схопилася з ліжка. — Ти пошкодуєш! Ви всі пошкодуєте! За річкою стоять росіяни!
— Ні, — заперечив він. — За річкою стоять поляки, Симоно.
— Все одно! Тоді ви благатимете про співчуття. — Вона вийняла пудреницю, витерла сльози і, не поглянувши більше на нього, вийшла з кімнати.
Клосс тихо прочинив двері у коридор і став на порозі. Куссау жив на цьому самому поверсі, через кілька кімнат. Симона зупинилася перед дверима есесівця, постукала, зайшла… Клосс чекав. Закурив, вимкнув світло й сів біля прочинених дверей. Йому не хотілося спати: заграва на сході поблідла, гармати замовкли. Симона не вийшла з кімнати Куссау.
Наказ Клосса іти двома різними шляхами виявився практично нездійсненним. До Добжице, щоправда, було дві дороги — шосе й путівець через ліс Вайперт, але в лісі стояв гренадерський полк. Тому-то Янка та Ервін вирішили йти по шосе — звичайно, не разом: Ервін вирушив перший, за годину пішла Янка. Томаля навчив їх називати пароль і змусив визубрити повідомлення. Поцілував онука, руки йому тремтіли, він говорив через силу.
— Твоя мати померла, — шептав Томаля, — батько… молімося, щоб він повернувся. Будь обережний…
— Нічого зі мною не станеться, дідусю. — Він здавався надто самовпевненим. У мундирі гітлерюгенду він анічим не відрізнявся від тисячі хлопчаків, що марширували й горлали на вулицях. Ервін поклав у рюкзак хліб і одну зміну білизни, на Добжицькій вулиці відразу приєднався до натовпу біженців, що сунули зі сходу безперервним потоком.
Біженці йшли повільно й мовчки. їх пойняли розпач, жах і ненависть, вони озиралися на схід і бачили там лише заграви над обрієм. І ще бачили своїх солдатів у касках, гармати й кулемети, але перестали вже вірити, що є сила, яка затримає навальний наступ зі сходу.
Невдовзі Ервін помітив, що своїм вбранням він вирізняється в юрмі біженців. Хлопців його віку було небагато, а чоловіки переважно літні, одягалися лише в цивільне. Ніяких мундирів, ніяких членів партії, СА. Сіра, одноманітна маса. На Ервіна зиркали з недовірою, дехто зітхав, дехто відводив очі. Хлопець прискорив ходу. Хотів пробитися до голови колони, бо розумів, що він повинен швидше дістатися до Дьоберітца. Досі дідусь нічого не доручав йому: навчив тільки польської мови, розповідав історію Польщі та історію їхньої родини. Ервін жив у роздвоєному світі, між школою й домівкою, гітлерюгендом та дідусем, читав лише по-німецькому, бо ніяких польських книжок, окрім біблії, вдома не тримали, і мав друзів, що святкували перемоги, які його не цікавили. Він знав, що його батько у вермахті, а коли надійшло офіційне повідомлення, що єфрейтор Ганс Томаля, загинув безвісти, дідусь шепнув, що Янек “уже, напевне, в наших”. Батько був одночасно Гансом і Янеком, він сам, Ервін, був то німцем, то поляком.