Однак усе польське було минувшиною, історією, трохи казкою, а дійсністю була Німеччина, і тільки тепер, коли світ несподівано перемінився, усе, що він чув і знав, набрало реальних форм. Виявилося, що дідусь, спокійний, літній мужчина, який підписувався “Thomala”, вже багато років боровся за те, щоб тут була Польща і щоб він, Ервін, міг говорити й думати своєю рідною мовою. Ервін не знав і не уявляв собі, якими є т і, що прийдуть сюди. З цими, що тікали зараз на захід, він прожив усе життя. Ідучи дедалі швидше, він думав про Ельзу, п’ятнадцятирічну дівчину, яка з родиною вже вийшла з Осєка і, ймовірно, перебуває десь тут, у цій колоні, але він не сподівався її зустріти.
Морок густішав, Ервін уже наближався до голови колони, до возів, у які були запряжені змучені коні, коли зненацька йому вдарило в очі світло прожекторів. Воно вихоплювало з темряви людські обличчя, нишпорило у візках і придорожних чагарниках. Ервін схаменувся надто пізно. На розпутті зупинилися вантажні машини, жандарми в касках перекрили дорогу. Він хотів стрибнути вбік, але світло вже намацало його: Ервін заплющував очі, почуваючи себе беззахисним і безпорадним.
— У мене немає однієї легені, — скиглив якийсь чоловік. — Люди добрі, я ж не підніму зброю. Я не можу ходити.
— Ми тебе довеземо, — сміявся жандарм. Він заштовхував чоловіків на вантажну машину, а його колега рахував нещасних…
Ервін зупинився перед ним і зметнув уперед руку.
— Хайль! — легковажно сказав жандарм. — Цей хоч у мундирі. Як тебе звуть?
— Ервін Томаля.
— Куди йдеш?
— До Дьоберітца, до дядька.
— Скільки тобі років?
— Шістнадцять.
— Гаразд. Годишся. Твої однолітки вже воюють.
— Дядько хворий… — спробував одкараскатись Ервін.
— До вантажної машини! — загорлав жандарм, і хлопець слухняно поліз на машину. Чи була нагода втекти? Ервін весь час думав про це. Але надто великий ризик. Якби побачив їх раніше, якби одразу стрибнув убік…
Вантажна машина рушила. Вона мчала вздовж колони біженців на схід, минула Форбург, або Осєк, перехопилася через міст на Резі й посунула через ліс у напрямі фронту.
— На бойню, — сказав якийсь чоловік. — Так, на бойню…
Ервін думав про Янку. Може, їй удасться? Адже дівчат не чіпають.
Тим часом Янка йшла в чужому натовпі, дбаючи лише про те, щоб бути однією з біженок, нічим не різнитися від них, занадто не поспішати, нікого не випереджати… Вона зірвала з сукні й плаща літеру “П” і шкодувала тільки, що не взяла з собою хоч якийсь багаж, бодай рюкзак, бо всі були нав’ючені, тягли валізки й клунки. Подумки повторювала слова повідомлення, щоб нічого не забути: “Ліс Вайперт зайнятий, висадка неможлива, пропоную інше місце…” Треба дійти з цим донесенням до Ганса Вайса, Баутценштрассе, двадцять вісім. Ганс Вайс. Вона озирнулась і побачила заграву на сході. Ще кілька годин тому Янка сподівалася, що піде на схід і незабаром повернеться до Любліна, а тим часом вона чимчикує на захід у юрмі жінок і дітей, які по-справжньому вперше за всю війну скуштували почім фунт лиха. Янка йшла легкою, невимушеною ходою, коли нараз відчула на собі чийсь пильний погляд… Отже, вона таки вирізнялася в цій юрмі! Якась жінка штовхала поперед себе чималий віз з полотняним дашком.
— Ти сама, дитино? — запитала вона.
— Мої попереду, — відповіла Янка. Її не дуже зграбна німецька мова не впадала в очі.
— Допомогла б трохи!
Янка впряглася у віз поруч з жінкою. Йшли бруківкою, тепер вона справді була однією з біженок, ніхто на неї не дивився, вона спотикалася й напружувала м’язи, мовчки, як усі в цій колоні.
Зупинилися. Десь далеко спалахнули смуги світла, чорна вантажна машина загальмувала на узбіччі.
— Хоч відпочинемо, — сказала жінка.
— Я краще до своїх повернуся, — шепнула Янка.
— Допоможи ще, — попросила жінка. — Вони далеко не підуть. Усі зустрінемося в Дьоберітці.
Аж тут з-під полотняного накриття візка вигулькнула маленька дівчинка. Вона продерла очі і, коли промінь світла вихопив на мить з темряви обличчя людей, подивилася на маму і Янку.
— Мамо, — гукнула вона, — а що тут робить ця полька? Вона у Гінтерів служила…