Добжице вже були за межами дислокації їхньої дивізії, отже, для виїзду потрібен дозвіл. Він саме міркував над цим, коли фельдфебель покликав його до генерала.
У Пфістера вже зібралися офіцери: Куссау, обер-лейтенант Вальтер, капітан Келлер, був також командир охорони мосту майор Фогель. Генерал схилився над картою.
— На мою думку, ворог наступатиме найближчими днями, — сказав він. — Може, навіть у найближчі години. Фюрер надає величезної ваги резькому рубежеві… Я отримав наказ: ні кроку назад. — Він глянув на своїх офіцерів. Вони стояли нерухомо, жоден з них не збирався виступати. Тільки Куссау схвально кашлянув.
Клосс дивився через вікно на міст і марно намагався придумати, як вмотивувати виїзд до Дьоберітца? Нічого не міг він вигадати: дуже сумнівався в тому, що генерал дозволить виїжджати зі штабу. Але виявилося, що він даремно хвилювався. Спочатку Пфістер повторив наказ командирові саперів Фогелю: “Міст висаджувати за моїм розпорядженням — отримаєте його, коли ворожі танки безпосередньо загрожуватимуть передмістю”. Отже, він не вірив серйозно у те, що можна утримати рубіж Реги. Потім генерал відпустив Фогеля і зробив те, чого Клосс не сподівався: він наказав Вальтерові, Келлерові, Куссау та Клоссу виїхати на інспекцію до підрозділів дивізії. Клоссові випав гренадерський полк у лісі Вайперт. Ліс Вайперт! Західний добжицький напрям. Звісно, він не мав права робити гак до Дьоберітца, але доводилося ризикувати. Підроблені номерні таблички вже готові: він хотів їх знищити напередодні, бо небезпечно возити з собою такі речі, але не встиг. Пости на шосе записують номери… Ніхто не повинен знати, ідо він був у Добжице.
Клосс ще зайшов до казино поснідати. Куссау саме допивав чай. Симона стояла поруч. Долинули уривки їхньої розмови.
— Прийдеш сьогодні, — сказав Куссау.
— Що з Рольфом? Зараз треба йти до генерала. Адже ви обіцяли…
Куссау відсунув склянку, підвівся і розреготався.
— Ти гарна дівчина, Симоно… Напрочуд гарна. Мене тобі мало?
— Ні, — крикнула вона, — адже…
Проте він не слухав. Кивнув Клоссові й пішов з казино. Симона мовчки подала тарілку супу. Клосс їв швидко, гаряча рідина обпікала губи. Вона стояла біля буфету, зосереджена й нерухома. Що він міг сказати їй? Що вже нема на що сподіватись, що Куссау обдурив її?.. Клосс мовчки вийшов. Часу було обмаль. Хотів ще забігти до Томалі, потім заїхати до лісу Вайперт, подивитись на гренадерський полк, знову повернутись на шосе… і — на Добжице. Скільки треба Вайсові часу, щоб передати повідомлення?
Томаля нічого не знав. Він був неголений, очі позападали, постарів на кілька років за цю ніч.
— Мені не треба було його посилати, — сказав він тихо. — Не треба. Тепер у мене нікого не лишилося.
Клосс хотів його втішити, але він тільки махнув рукою.
— Я не втрачаю надії, — сказав Томаля. — Життя привчило мене до найгіршого, і я ніколи не втрачаю надії. Облишмо це. Одне з двох: або Ервін і Янка не змогли дійти до Добжице, або Вайс провалився…
— Це треба з’ясувати, і тому я їду до Добжице, — повідомив Клосс.
— Ти?
— Так. Пароль і адресу.
— Ти не повинен цього робити.
— Доводиться.
— Уже нічим не зарадиш. Вони будуть о четвертій ранку.
— Операція не повинна провалитися. Слухай-но, якщо я знайду Вайса і якщо він не провалився, то ще можна встигнути попередити їх, а коли цього не вдасться зробити…
— Ти сам провалишся.
— Не провалюся, — твердо сказав Клосс. — Не можу собі цього дозволити. В кожному разі я сюди повернусь. Мобілізуй принаймні чоловік п’ять поляків — з тих, що вивезені сюди на роботу. Розумієш? Зможеш?
— Зможу. Що їм робити?
— Чекати мене у тебе вдома. Це мають бути надійні люди: не виключена можливість, що я розкриюсь перед ними, якщо Вайса нема. — І додав: —Я розкриваюся тільки тоді, коли нема іншого виходу. За весь час моєї роботи це сталося лише один раз. А тепер — пароль і адресу.
Клосс під’їздив до Добжице. На шосе знову юрмилися біженці, а машини, що йшли зі сходу, відпихали їх на узбіччя. Везли поранених. їх випереджали мотоциклісти, і лише коли-не-коли з’являлися із заходу бронетранспортери. Клосс, лавіруючи у цій товкотнечі, під’їздив до перехрестя. Він уже бачив Добжице, що розкинулося на рівнині. Дістав з кишені наказ про виїзд і уповільнив швидкість, коли проїздив повз жандарма, що зайшов у суперечку з якимось літнім чоловіком у тірольському капелюсі, який доводив, що має в Дьоберітці родину.