— Там пастка, — сказав він сухо.
Томаля мовчав. Клосс поволі звикав до темряви: побачив очі Томалі — старий витер їх рукавом.
— Вони чекають, — сказав Томаля.
— Скільки? — запитав Клосс.
— Троє. Більше не вдалося знайти.
— Надійні?
— Я знаю їх кілька місяців. Вони виконують прості завдання, постачали інформацію. Один з Варшави, двоє з Кельців.
— Ти їм казав що-небудь.
— Ні. Лише те, що на них чекає серйозне завдання. Вони готові.
— Гаразд, ходімо.
— Отже, ти розкриєш себе?
— Доводиться. Слухай-но: якщо зв’яжешся з нашими, а я… а я залишусь на цьому боці фронту, цих трьох треба буде відіслати у глибокий тил і, хтозна, може, ізолювати до кінця війни… Це доконче потрібно.
— Я розумію, — сказав Томаля.
Він одчинив двері. Сонце, що хилилось на захід, осявало кімнату. Клосс, освітлений промінням, зупинився на порозі й побачив тих трьох з літерами “П” на сорочках — вони посхоплювалися зі стільців, онімілі, глибоко вражені Один з них кинувся до вікна, але його затримав владний голос Томалі:
— Стій! — І потім: — Зачини вікно. Обговоримо подробиці операції.
Клосс сів посеред кімнати, почастував їх цигарками.
Всі троє були дуже молоді, старшому ледве перейшло за двадцять років.
— Едвард Сасік, — відрекомендувався він. — З Варшави.
— Де ти працював?
Він знизав плечима.
— Трохи в слюсарному цеху.
— Підпільник?
— Десять місяців, — гордо відповів Едвард. — Я працював на заводі.
— На якому заводі?
— Як — на якому? Ми зброю робили.
Двоє молодших були односельцями: Томек Пакула і Болєк Скалка. Поза своєю кельцівщиною вони не показували носа, сюди їх пригнали нещодавно.
— Операція небезпечна, — сказав він. — Можна загинути чи попасти до рук ворога. Якщо хтось не хоче брати участь, то кажіть про це зараз.
Усі мовчали.
— О четвертій ранку трохи на захід від лісу Вайперт приземляться наші парашутисти. Вісімнадцять чоловік, на яких покладено завдання, що має надзвичайну вагу для успіху наступу: не дати німцям змогу висадити в повітря міст на Резі і втримати плацдарм біля мосту до появи наших танків. О шостій ранку їм треба бути біля річки. — Клосс зробив паузу. — Ви їх проведете через ліс Вайперт, де розташувався німецький бронетанковий полк…
— Як ти хочеш це зробити? — запитав Томаля. Він ще не знав плану Клосса.
— Є лише один спосіб. Провести їх як групу польських полонених. Хто з вас володіє німецькою?
Крім Томалі, по-німецькому трохи вмів Сасік.
— Ризиковано, — сказав Томаля, — дуже ризиковано.
Ніби Клосс не знав! Але хіба є інший вихід? Хто у фронтовій обстановці веде полонених до першого ешелону оборони? Звичайно, вони скажуть: до штабу дивізії.
Чи повірять пости в лісі Вайперт? Чи не вимагатимуть документи? Чи якийсь меткий гестапівець не зніме телефонну трубку?
Клосс спробував уявити собі цю дорогу серед замаскованих у лісі гармат другого ешелону. Якому німцеві спаде на думку, що хтось наважився на такий нечувано сміливий план?
— Є шанс, що пощастить. Великий шанс, — додав він.
Томаля знизав плечима. Обличчя в нього скам’яніло, здавалося, що він більше не помічає ні Клосса, ні хлопців.
— Якби й не було жодного шансу, — сказав Томаля, — я однак пішов би. А німецькі мундири? — несподівано запитав він.
— Зброя в тебе є?
— Два автомати у схованці та один пістолет.
— Вистачить. Мундири треба дістати на дивізійному польовому складі. І якийсь візок, що ним ви відвезете принаймні п’ять комплектів до місця висадки. Тих, хто хоч трохи вміє по-німецькому, переодягнете.
— Склад… мундири… Як ти хочеш це зробити?
“Як ти хочеш це зробити?” — Клосс нерухомо сидів на стільці й відчував, як його долає втома. Це був справді божевільний план. А на підготовку лишилися лічені хвилини.
— Склад обмундирування, — сказав він, — на бічній вуличці, попіл лісом. Охороняє його один вартовий. Головне — не натрапити на зміну варти.
Клосс подивився на годинник. Скільки ще в нього часу? Він був переконаний, що добжицькі гестапівці з’являться у штаб дивізії. Може, спочатку шукатимуть у полку та в місті? Якщо приїде той, що бачив його на східцях будинку, — повернення до штабу буде просто божевіллям. “Перевищенням меж дозволеного риску”, — як гарно кажуть у центрі. А проте він мусив повернутись. Мусив. Клосс подумав, що протягом чотирьох років служби він жодного разу не рятувався втечею. “Витримаю до кінця”.
Хлопці чекали. Чи могли вони уявити собі всю складність операції? Як вони доберуться до західної околиці лісу Вайперт? Доведеться йти вночі, штовхаючи попереду візок з комплектами німецьких мундирів і вдаючи біженців, а може, краще імітувати військовий патруль? Потім повернути до лісу, якомога далі на захід. Чекати…