Клосс мовчав.
— Завтра, найпізніше післязавтра почнеться наступ, — провадив далі Пфістер. — Я не можу припустити якийсь нелад у штабі. Ви розумієте?
— Аякже.
— Тому я вирішив, що ви як представник штабу візьмете участь у веденні слідства. Я повідомлю про це Кноха.
— Я серед підозрюваних.
— Дурниці, — сказав Пфістер. — Ви офіцер нашої контррозвідки.
На порозі з’явився ад’ютант.
— Офіцери чекають, пане генерал.
— Просіть.
Клосс, не питаючи дозволу, закурив цигарку. Вже для всього пізно. Він перевірив язиком, чи капсула з отрутою на своєму місці між зубами. У безвиході треба до цього приготуватись: рано чи пізно так повинно було скінчитись. “Нагородять посмертно, — подумав Клосс, — але в офіційному повідомленні не скажуть навіть за що. Так уже воно ведеться — про нас не говорять”.
Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.
— Де Кнох? — запитав генерал.
— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.
— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.
— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан Клосс не належить до тих…
— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.
— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.
— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.
— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.
— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.
— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.
— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.
— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!
Генерал вискочив з-за столу:
— Як загинув? Під час нальоту?
— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.
— За мною! — вигукнув Пфістер.
Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.
На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.
— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.
Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.
Гестапівець виструнчився.
— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.
— Призналась?
— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.
— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.
— Пане генерал…
— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.
Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…
Запало мовчання.
— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…
— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.
Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.
— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.
Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.
— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…
— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.
— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…
Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.
— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.
— Куссау, — шепнула Симона.
— Мертва, — лікар закрив їй очі.